Отфрід Пройслер «Крабат» та Ренате Вельш «Вампірятко»: Чари у павутинні

Німецький роман і австрійська повість, перекладені українською, демонструють два кардинально різні погляди на сучасну казку. Твір Ренате Вельш «Вампірятко» - добра до дітей і повчальна для дорослих казка. А «Крабат» Отфріда Пройслера – присмерковий і жорсткий твір, створений на основі легенди 17-го сторіччя.

У снах підлітка Крабата кличе до себе чоловік із темною пов’язкою на оці, наче у пірата. Хлопець потрапляє у млин. Тут примарно і темно – чорний колір панує над усім у цій історії, хоча й згадується лише на початку.

«Він [Крабат] розгледів чорну кімнату, яку освітлювала одна свічка. Свічка була червона й трималася на черепі, що лежав на столі, за яким сидів кремезний чоловік у чорному плащі, і білим, немов крейда, обличчям. Чорна пов’язка закривала йому ліве око. Перед ним лежала товста, у шкіряних палітурках, прикута ланцюгом, книга. Чоловік читав». Саме так головний герой повісті вперше побачив Майстра – особу неоднозначну, таємничу, і занадто харизматичну, аби здаватися виключно злою навіть дітям.

Учнів у млині рівно дванадцять. Раз на тиждень Майстер навчає їх чаклунству, причому на рівні вищого навчального закладу. Хлопці обертаються у воронів вже на першому занятті. Незважаючи на очевидну паралель, «Крабат» немає анічогісінько спільного із «Гаррі Поттером». Герой німецького письменника дорослішає швидше – за один рік одразу на три роки. І «Крабат», врешті-решт, - казка про кохання і дружбу. Звісно, пригод у книжці не менше, ніж пір’їн у ворона. Наприклад, розважаються мірошниченки тим, що продають на сільському ярмарку одного зі своїх друзів, перетвореного на коня. Ошукують незнайомців, начакловуючи зграю голодних собак. Єдиний недолік екстравагантного життя – учні не можуть не коритися волі вчителя, який вкрай рідко буває послідовним і справедливим. І перед кожним Новим роком один із мірошниченків вмирає...

«Крабат» цікавий тим, що розповідь ніби й зосереджена навколо певного сюжету, але має кілька цілком самодостатніх відгалужень. Скажімо, ми так і не дізнаємося, хто і навіщо кожного тижня забирає мішки із борошном, і яку роль у письменницькому Всесвіті грає місцевий супергерой Капелюш.

А головне у цій незвичній книзі – витончена атмосфера. Автор часто недоговорює, і від того стає ще більш таємничо і цікаво. Дивно, скільки життя і смерті умістилося всього на 170-ти сторінках цієї історії. Недарма ж Отфрід Пройслер працював над нею десять років! До речі, «Крабат» уже двічі був екранізований, і на цей рік заплановане третє відеовтілення пригод сміливого хлопчика, який ризикує заради кохання життям не тільки своїм, а й коханої.

Тема вампірів у сучасній підлітковій літературі – не менш популярна, ніж навчання чарівництву. Але герой Ренате Вельш замість крові випиває у людей жовч із жовчного міхура. Люди відразу стають добрими.

Вампірятка вигодувала молоком 67-річна пані Ліцці. Вона знайшла його у павутинні у кутку своєї квартири. Вирішила залишити, незважаючи на пораду сусідки: «... викиньте його на сміття, якщо у вас аж таке м’яке серце. Але покваптеся. Бо скоро приїдуть сміттярі. А я б не радила вкидати його в порожній бак для сміття. Ніколи не можна знати напевно: а раптом він видряпається нагору?»

Доброта пані Ліцці стала у нагоді мешканцям усього будинку – Вампірятко ссе жовч, і сусіди припиняють гарчати одне на одного. Коли ж він переходить на водіїв і допомагає їм у подоланні дорожньої пробки, з’являється легке відчуття заздрості до тих, хто володіє домашніми вампірами. Місцевий професор навіть забирає Вампірятка для дослідів. Власне, ця неприємна пригода і є головним сюжетним ядром цієї безтурботної книги.
Має бути продовження – ще сім історій з віршами і чудовими малюнками.

Варто зазначити, що художнє оформлення і «Крабата», і «Вампірятка» виконане на найвищому, наче Ейфелева вежа, естетичному рівні. Хоча справжніх чаклунів і вампірів можна побачити лише всередині себе, а не на малюнках. Як саме – і розповідають ці дві книжки.