Павло Загребельний, останній «живий класик»: зміна часу дієслів

Помер Павло Загребельний. Один із небагатьох, кого без обмовок і суперечок називали класиком. Це прізвище – одне із кількох, які тут, в Україні, знають всі – знов таки, без жодних уточнень.

Павло Архипович Загребельний народився у 1924 році. Рік народження, як це часто буває, обумовив трагічні сторінки біографії майбутнього письменника: одразу по закінченні школи пішов на фронт, кілька поранень, концтабори, робота у радянській воєнній місії... І тільки після цього – навчання на філфаці, робота в обласній дніпропетровській газеті й журналі «Вітчизна». Час визначив долю письменника, відбився у його творах, але у кращих із них не підпорядкував собі творчість Павла Архиповича, так само як не обмежив її й подальший досвід писання у жорстких рамках української радянської літератури.

До сьогодні Загребельного називали «єдиним живим класиком», і таким він був уже для кількох поколінь. Але для кожного з цих поколінь він, автор понад тридцяти прозових творів, різний. Для читачів 1960-1970-х років – автор гостросоціальних романів, які відображають актуальну для них дійсність («Дума про невмирущого», «Розгін», «З погляду вічності»), проникаючи у психологічні механізми буття людини радянської. Мабуть, всіма без винятку Павло Архипович знаний як автор історичних романів. Для когось «Диво» одразу по виході стало відкриттям, приголомшливою подією, яка вплинула на сприйняття літератури загалом і ставлення до української історичної прози зокрема. Школярі 1990-х, яким увели в програму «Роксолану» та «Євпраксію», зачитували ці книжки як першу в своєму житті еротичну літературу. Молоді науковці ХХІ століття досліджують творчість Загребельного із сучасних методологічних засад – як зразок одної з двох основних (друга – Валерія Шевчука) наративних моделей української історичної прози кінця ХХ століття.

Для багатьох пересічних читачів саме історичні романи Загребельного стали найцікавішим, а відтак – чи не єдиним джерелом знань про українську історію. Можна говорити про те, що Павло Загребельний не тільки відтворив історію культури України, але й вплинув на її творення – як один із небагатьох визнаних усіма літературознавчими таборами представників канону української літератури.

Крім тематичного розмаїття творчості Загребельного, варто згадати ще й різноманітність форм, якими він послуговується. Це не тільки романи, епопеї, але й повісті, і, звичайно ж, оповідання. Часом у найменшій прозі вміщено водночас і аромат доби, й філософські роздуми, й іронію, і цікаві психологічні замальовки... Не обов'язково читати епопею на тисячі сторінок, аби познайомитися з письменником, чия творчість є неуникною складовою української літератури ХХ століття. Досить, наприклад, вирушити у подорож із автором, його товаришами-письменниками та їхнім загадковим супутником Тризе, а тоді вирішувати – може, із таким Гомером варто податися й далі, у глиб віків.

А Павло Архипович уже вирушив у свою останню путь, і ми тепер говоритимемо про нього тільки в минулому часі.  Про того, хто, здається, був завжди.