«Порт Франківськ»: Новітні географічні відкриття Тараса Прохаська

Дописування у газети, журнали та часописи для знаних письменників – своєрідний тренд. У випадку, коли йдеться про направду вартісні тексти, було б трохи шкода, якби вони швидко перетворювалися на макулатуру, розділяючи долю періодики, на сторінках якої з’являються. Тож час від часу у світ виходять збірники есеїв, що раніше вже друкувалися на якихось там шпальтах, але надто гарні, щоб мати коротке життя. Один із вдалих прикладів такої практики – «Порт Франківськ».

Ця книжка – певною мірою, підручник, як, власне, і кожен твір Прохаська. Читаючи її, ми вчимося помічати дрібниці. Вчимося розуміти те щастя, що від слова «счас», тобто зараз. Для чого? Хоча б для того, аби бути щиро небанальними, та у розмові, скажімо, про Вільнюс, відзначити, що там зеленіша трава, а равлики ─ повільніші (саме таке можна було почути від Тараса Прохаська під час вечора-тандема з литовським письменником Маріусом Івашкевічюсом на минулорічному Львівському форумі видавців).

Чи знаєте ви, що спільного між Святим Миколаєм та дитячим еротизмом (ні, то не запитання «вірменського радіо»)? Прохасько віднайшов кореляції та розповів про це у одному зі своїх есеїв.

Якщо, наприклад, розтягнути задоволення та читати по одному твору за ранковою кавою, то книжка набуває нового значення. Це так, ніби 22 ранки невимушено спілкуватися з її автором. Бо неспішний та уважний потік думки аж надто схожий на те, що можна почути від нього при безпосередніх теревенях. «Уявив собі пізніші часи. Століття, коли пошта слугувала синонімом вічності і непорушності. Коли листи, надіслані зі знищених міст, доходили до адресатів з покинутих окопів. І навпаки». Ти уявляєш те все, і уявляєш щось інше, і продовжуєш уявляти, повільно розплутуючи той клубок.

Спостерігаючи за сучасною творчою молоддю, можна зауважити моду на Прохаська, що виникла останнім часом. Річ у тім, що його література – це той якісний товар, що направду жодної реклами не потребує. І якщо іще кілька років тому серед «зелених паростків» української літератури нерідко можна було помітити стиль, що є безперечним наслідуванням Андруховича, чи, навіть частіше, Жадана, то зараз уже доводиться бачити чимало правдивих, уважних та дещо меланхолійних розмірковувань, що їх би міг колись написати юний Прохасько. А це вже, як не як, визнання.

Варто згадати, що письменницьке життя цього автора було мало не від самого початку пов’язане із журналістикою. «FM-Галичина» ─ його перша збірка ─ являла собою письмовий варіант циклу радіопередач. «Порт Франківськ» – це 22 есеї, що їх раніше, від липня 2005 року, можна було прочитати на сторінках Івано-Франківського тижневика «Галицький кореспондент». Тож нахабно брешуть ті, хто стверджує, буцімто журналістський конвеєр вбиває творчість.

Крім усього іншого, у цій книзі є багато цікавої та корисної інформації. Наприклад про рідне місто автора Івано-Франківськ, безперечне місце сили для літераторів, що знаходиться «на березі колишнього Карпатського моря – перед теперішнім морем Карпат».

«Всі астролябії світу безпомилково вказують, що порт розміщений на 48 градусів 55 мінут північної широти і 42 градуси 23 мінути довготи за Ферро. За Гринвічем – трохи інакше». Ну, ви зрозуміли.