Примарний вершник (Ghost Rider)

Комікси...Цей американський витвір ні з чим порівняти в нашому житті – не було нічого такого, створеного людьми, щоб настільки сильно вплинуло на формування самої нації. Вперше згадані наприкінці 19 століття, вони набули більш-менш широкої популярності лише після Чорного четверга, початку Великої Депресії, коли охопленим відчаєм людям потрібно було хоч щось не пов'язане з акціями та безробіттям.

Саме в цей час смішні картинки зі шпальт газет та журналів переходять в самостійне життя – їх починають видавати окремими випусками, а на початку тридцятих – роблять кольоровими, а через кілька років з'являється перший супергерой, що дожив і до нашого часу – Супермен. Ті перші випуски коміксів зараз коштують шалених грошей і є об'єктами мрій колекціонерів, а в часи своєї появи вони замінили дітям буквар і тата з мамою одночасно. Саме через комікси американські діти пізнавали основи стосунків між людьми, поняття страху та благородства, в мальованих героїв грали і мріяли ними стати. Відтоді сюжетні картинки – невід'ємна частина американської культури.

Комікс про Примарного вершника народився в сімдесяті роки, під час шаленої конкуренції між двома компаніями, що займалися виключно їх створенням. Це була межа між так званими Срібною та Бронзовою ерами коміксів – коли ще створювались цікаві герої, але вже починав підійматись вал конвеєрного штампування супергероїв з мінімальними відмінностями і незмінними сюжетами, призвів до відверто негативної думки про сам жанр коміксів взагалі у людей, які проживали поза зірково-смугастою територією. Але бог з ними, тими зарозумілими снобами, які через кілька посередніх продуктів списують на сміття ціле окреме мистецтво – ми розумні люди, і вміємо отримувати задоволення від різних проявів людського генія.

Зрозуміло, що більшість коміксів рано чи пізно потрапляли на екрани з перемінним успіхом у глядачів – більше навіть з поганим, аніж з гарним, що зумовлено не в останню чергу саме спільними рисами усіх героїв, що вже давно перетворились на штампи. Але Джонні Блейз був з когорти тих героїв, які ще вирізнялись унікальною історією – саме його сюжет був першим, а відомий у нас однойменним фільмом Спаун через два десятиліття позичив у нього не лише історію про людину, яку диявол забирає до себе на службу і дає надлюдські можливості, а й ланцюгову атрибутику. І фільм про нього може слугувати прикладом того, що буває, коли за роботу береться людина, яка не лише виросла на коміксах, а й була їхнім відданим фанатом.

Звісно, Марк Джонсон вже досить сильно попсував собі імідж попередніми екранізаціями інших марвелівських коміксів – по «Зірвиголові» нанесли непоправного удару утиски продюсерів, які примусили режисера перемонтувати і перезняти за своїм баченням ледь не половину картини, а його сценарій до «Електри» знищила реалізація Робом Боуменом. На щастя, цього разу Джонсону дали повний карт-бланш в усьому, і Марк нарешті довів, що комікси він справді любить і знімати за ними картини таки вміє. Більше того, оскільки екранізація коміксів – це якраз той тип фільмів де актори важать найменше, а головує відношення режисера, Джонсон взяв на себе всю роботу зі створення стрічки – спочатку написав історію за мотивами коміксів, потім перетворив її на сценарій і, нарешті, сам зрежисував. Звісно, чудовий прес та сумні очі Кейджа досить непогані, а відмінні округлі форми Єви Мендес багато чого варті самі по собі, але на їхньому місці міг бути хто завгодно – хоча б і Джонні Депп, якого і планували взяти спочатку, поки Кейдж, котрий так давно і сильно фанатіє від мотоциклів, перегонів та коміксу про «Примарного вершника» (навіть зробив собі свого часу відповідне татуювання) не вмовив взяти на головну роль саме його. Хоча не можу не відмітити Веса Бентлі – юний вуайерист з «Краси по-американськи» виріс і тепер чудово грає демонів, від одного погляду на яких інколи навіть беруть дрижаки, він був найбільш вражаючим з усього демонічного десанту. Звісно, неймовірні спецефекти в черговий раз підняли планку для інших кіномитців, які забажають чимось здивувати глядача – від чергового трюку Вершника доводиться інколи перевіряти, чи нижня щелепа ще не закотилась десь під передні сидіння.

Але головне, що дало фільму душу – ставлення автора до героїв. Не знаю, чи Марк, як сценарист, зрозумів головну помилку більшості екранізаторів коміксів, чи йому, як фанату, набридло моралізаторство та нудна серйозність в першу чергу розважального жанру, але весь фільм просякнутий відвертою іронією над супергероями, котра робить їх живими людьми, а не картонними іконами. А чого варта насиченість фільму алюзіями на різні картини, відомі таким само, як Джонсон, любителям екшен-фільмів – тут вам буде і Харлей з Ковбоєм, і Термінатор, і навіть показ авторам «Утрафіолету», як треба правильно знімати поїздки на мотоциклах по хмарочосах. Сама ж швидкість розгортання подій, задана Марком в якості режисера, майже не дає перевести подих впродовж двох годин шаленого дійства – зовсім як в старих добрих бойовиках мого дитинства.

Мабуть саме через це «Примарний гонщик» став тим фільмом, на який я, вперше за останні п’ятнадцять років, піду до кінотеатру вдруге – цього разу спокійно, знаючи сюжет, щоби посмакувати окремі моменти, події та слова героїв.