«Сніг» Орхана Памука: його політичні погляди та його Нобель

Орхан Памук – минулорічний Нобелівський лауреат – довгий час перебував у центрі гучного політичного скандалу, як це часто буває саме у Нобелівських лауреатів. Найвідомішого у світі турецького письменника притягли до суду за звинуваченнями в «образі турецькості»: він насмілився в інтерв’ю західній пресі заговорити про геноцид вірмен та утиски курдів у його країні, тобто про факти, що їх «європейська» держава Туреччина та її «вільна» преса воліють замовчувати.

Ось так знову письменник страждає за свою політичну позицію – та чи за неї він отримав свою престижну нагороду? Це можна перевірити власноруч, прочитавши виданий у «Фоліо» роман «Сніг».

«Сніг» (2002 року написання), до речі, теж стосується політики, що нехарактерно для Памукової творчості, до того ж дія «Снігу» відбувається в провінційному містечку замість традиційного і рідного для письменника Стамбулу. Але останній факт мало що змінює: все одно мова йде не про конкретне місце, а про всю Туреччину загалом.

Щойно повернувшись із еміграції, поет Ка прибуває до віддаленого, бідного Карса і відразу ж опиняється відрізаним від зовнішнього світу: сніг перекрив усі шляхи. В цьому зачині, а також у подальших поневіряннях головного героя вбачається спорідненість із «Замком» Франца Кафки. Але Памук – більш конкретний і більш політичний, він примудряється поєднувати екзистенційні шукання свого героя з ширшим соціальним тлом, на якому розгортаються кілька сюжетних ліній.

Автор дуже майстерно суміщає в одному творі відразу декілька планів. Це і любовна історія Ка, й історія віршів, що він їх пише під час перебування в Карсі, й мініатюрна, але серйозна революція, що відбувається в цей самий час; це і кохання, і ненависть, і ревність, і зрада, і жорстокість, і несправедливість.

Ка змушений три дні, поки не розтав сніг на дорогах, жити в цьому і в усьому брати участь: він, як незаангажована людина, потрібен однаково ісламістам і їхнім противникам, злочинцеві та поліцейському, але всі при цьому сприймають його як чужого, стороннього. Головний герой не знає, хто з ним говорить щиро, а хто – прикидається; більше того, він не знає, чи щирий він сам із собою.

Широтою охоплених тем та проблем «Сніг» нагадує про великі епічні романні полотна, яких, здавалося б, давно не пишуть. І байдуже, що в Памука все відбувається лише три дні і лише в одному місці – простір і час максимально стиснені, а сюжет максимально насичений.

Проблем же в Туреччині ніколи не бракувало: держава, яка сповідує іслам і водночас рветься до Європи, не може не розриватися внутрішніми суперечностями. (До речі, ця ситуація «між Сходом та Заходом» так само актуальна в Україні, що робить Памука іще більш привабливим для нашого читача.) Можна сказати, що головною темою роману є та сама «турецькість», за образу якої письменника так несправедливо звинуватили. Хто більший турок: молода студентка, яка говорить про духовність та збереження мусульманських традицій, чи старий військовий, який стверджує ідеали сучасного, європейського вибору Туреччини? Політика все заплутує. Через неї віруючі студентки накладають на себе руки – всупереч заборонам Аллаха –, а «європейці» жорстоко знищують незгідних і піддають їх тортурам у підвалах. Ка важко на це все дивитися, він і сам не знає, чи вірить він в Аллаха, чи в марксизм; чи мріє про прогрес, чи про відновлення традицій. У цій історії йому надто багато доводилося обирати, щоб обирати тільки правильні рішення. Тому зрештою він програв.

Про «Сніг» можна говорити багато – бо щоби сказати про нього все, його треба буде повністю процитувати. Тому я раджу просто прочитати його. Тим більше – відповідаючи на поставлене в першому абзаці питання – він отримав Нобеля таки не за політику, а за надзвичайну майстерність. Ложку дьогтю підкинуло тільки видавництво «Фоліо», яке випустило роман у далеко не безгрішному перекладі, та ще й без жодних слідів втручання літературного редактора. Але, гадаю, це не надто відбивається на задоволенні від читання. Орхан Памук зробив для цього все можливе.