«Таємниця»: Юрій Андрухович вбиває німецького журналіста

Як чи не найвідоміший сучасний український письменник і вже практично живий класик, Юрій Андрухович останнім часом постійно оточений ореолом деякої таємничості й навіть містичності. То він пише роман, про який нічого не відомо, то несподівано зізнається, що спалив – пардон, видалив його з комп’ютера (Булгаков мав рацію, рукописи не горять, але тепер вони просто стираються з вінчестера!). А потім так само несподівано оголосив про вихід книжки з промовистою назвою «Таємниця» – яка, як зазначається, замість роману.

Чи це все був дешевий піар, чи реальні перипетії, що неминуче стаються з будь-якою непересічною особистістю – нам в принципі байдуже. Головне, в Патріарха вийшла нова книжка, до того ж автобіографічна, і жадібний погляд читача має спинитись передусім на тексті.

Своїм звичкам Андрухович таки не зраджує, навіть коли пише автобіографічну книжку – під звичками я маю на увазі не куріння та понаднормове розпивання всіляких алконапоїв, хоча і це також. Колишній (чи й нинішній?) Патріарх із завзятістю якогось середньовічного єврея-каббаліста (що за бажання виготовляв собі ручних големів і поводився з ними на власний розсуд) знову сотворив літературного двійника-«голема», надав йому якомога більше власних характеристик – ну там стать, вік, шкідливі звички, музичні смаки etc., майже власне (останнім часом) німецьке громадянство і зрештою представив його як журналіста Еґона Альта, який, мовляв, сім днів (по-біблійному, себто з відпочинком у кінці) бере в Андруховича інтерв’ю й усе геть чисто про письменника дізнається. З вірністю тим-таки своїм жорстоким романним звичкам письменник, як і завжди, вбиває двійника, цього разу використавши автокатастрофу. Але маємо й таки доволі значну відмінність від попередніх творів: зважаючи на автобіографічність, Андруховичу довелося лишити в книжці й себе справжнього, а журналістові відвести роль допоміжну і аж ніяк не центральну.

Про своє життя Андрухович розповідає детально і цікаво, час до часу пояснюючи «німецькому співрозмовнику» специфічні радянські реалії (паскудник, він ще на стадії написання книжки розраховував на переклади в Європі й заздалегідь спростив буржуям читання про нашу жорстоку соціалістичну дійсність). Звісно, основні теми й мотиви було неважко передбачити: потяги, жінки, поезія, Центрально-Східна Європа і тому подібні речі, що наміцно прописалися в Андруховичевій свідомості та підсвідомості й із подиву гідною регулярністю виповзають на поверхню кожного його тексту. Структура книжки традиційна: дєцтва, отрочєства, юнасть, «від сесії до сесії», You’re in the army now, труди і дні, вірші й мітинги, і тільки потім – після дев’яносто першого – починається фрагментарність і непослідовність подій: безкінечні роз’їзди, плацкартні вагони, злодюжки на вокзалах, тяжко зароблені N баксів на місяць, Берлін-Пенсильванія-Львів, потяги й автобуси, одне й те саме, одне й те саме, але все таки кожного разу нове, аж до повної читачевої дезорієнтації на місцевості, проте чомусь без почуття незадоволення від читання. (Щодо кардинальної зміни після дев’яносто першого, це цікаво ще й у ширшому контексті – маємо таку чітку «лінійну парадигму» розповіді до розвалу Союзу, і, на противагу, непоєднуваний у якусь логічну ланку подій, цілковито анархічний «несюжет» після здобуття незалежності: інформація до роздумів над долею людини-країни-культури-літератури з настанням епохи демократії, плюралізму і постмодерну.)

Андрухович не був би собою, якби не використовував мало не щоабзацу всілякі алюзії, явні й приховані цитати, дрібні фальсифікації та містифікації, від розшифровування яких читач отримує ще й інтелектуальне задоволення. Та й взагалі читається книжка весело, цікаво і швидко: грубезний як на наш час, майже п’ятисотсторінковий томик з’їдається за один вечір і лишає по собі тільки запитання «це що, все?» та так і не вдоволений апетит. Тому доводиться лише з нехіттю підводитися з дивана й шукати на полиці попередні романи Андруховича, перечитувати окремі місця й проводити паралелі поміж біографією автора і сюжетами творів.

Словом, усі любителі сучукрліту взагалі та Юрія Андруховича зокрема не даремно прочекали цілих чотири роки після «Дванадцяти обручів»: Андрухович, звісно, розлінився (ось уже й сюжет не схотів вигадувати, так довелося описувати власне життя), з’європеїзувався (вдома майже не буває), збуржуазився (15 гривень за вхід на презентацію книжки!), коротше, скурвився на пню – але все одно лишився тим самим старим ґеніальним паскудником Андруховичем. А нам більшого й не треба!