«Трохи пітьми»: Любко Дереш як психотурист і каменяр

– Це дійсно я виригала?
– Це аскариди, – каже Лорна.
– Ні. Це душа Вітаса вийшла з тебе, – каже Алік.
                Любко Дереш, «Трохи пітьми»
Цитовані слова чудово характеризують новий роман Дереша. Цей молодий письменник, досвідчений «психотурист», що мандрує «певними теренами людської свідомості» (принаймні саме їхньою «картографією» він називає свій твір), постійно прагне написати витончений психологічний роман з елементами містики і фантастики.


Але читач бачить у продукті творчої діяльності Любка не чиїсь «душі», а всього лише, так би мовити, відро з глистами. І переконати себе в протилежному йому вкрай важко.

Звісно, формально цей роман таки є фантастичний, містичний і містить багато психології, -деліки, -патології, -тропних речовин і всіляких паранормальних явищ. Та це не додає йому сподіваного ефекту. Характери персонажів та їхні вчинки виглядають ненатурально, надумано, непереконливо – а для твору з претензією на психологізм це вже є майже вирок. Недарма Дереш (чи то метафорично, чи то метафізично) подає створених своєю уявою героїв каменями (ще один Каменяр ). От і ці шестеро, що зібралися серед липня на Шипіт для участі в маленькому «фестивалі самогубців», психологічно справді такі, як намальовані на сторінках «Трохи пітьми» каменюки, що їх «зображують» – такі самі нерівні, негарні й неспроможні змінитися на краще.

Сюжету як такого в книжці практично немає – лише ненадовго відриваючись на ходіння в гості до хіпі та панків з метою набухатися та накуритися, всю решта часу герої з’ясовують стосунки, роблять усілякі нічим не вмотивовані вчинки і розповідають «страшні» історії своїх життів, де тих невмотивованих учинків іще більше. Зрозуміло, що всі персонажі – психологічно украй нестійкі суб’єкти, тому порухи ніжної душі, містичні сили природи та наркотики середньої тяжкості весь час штовхають їх на втечі з дому, або спроби самогубства, або ще щось таке… І якщо спочатку (поки кумедних неформалів показується більше, а демони не встигли захопити мізки героїв та автора) читати ще доволі цікаво, то друга половина тексту викликає нудьгу і подеколи роздратування. Хоча, звісно, свій читач знайдеться на таке.

Усім героям, м’яко кажучи, не пощастило в особистому житті – той невдаха, той скромняга, у тої хлопець ненормальний, та сама ненормальна… В цьому плані філософію Дереша чудово характеризують слова з роману: «Чомусь мрієш про одних толок, а трапляються завжди інші». Також у автора прикольна філософія чесності: Лорна чесна сама з собою та навколишніми, і виявляється це дуже просто: вона завжди посилає всіх нахуй тоді, коли їй цього хочеться…

Мова письменника загалом не викликає нарікань – усе ж не втрачений для людства чувак, уміє подавати текст таким чином, що він хавається швидко і досить захоплено. Картину псує тільки авторова вбивча неуважність у деяких епізодах, яка призводить до нелогічностей і ляпів. Цікаво, що якщо психологічні стани Дереш фіксує дуже невиразно, то видива гидких тортур, фізичного болю і взагалі відверто натуралістичних сцен йому вдаються значно краще – чи то садистичні нахили якісь має, чи просто талант у нього на це і варто йому змінити творчість на щось ближче до нашої реальності?

Інколи, хоч і дуже рідко, але здається, що Любко Дереш пробує сам іронізувати із власної зацикленості на паранормальних явищах. Скажімо, неможливо не усміхнутися під час серйозної розповіді екстрасенса і шамана Аліка, який, мовляв, відводив у кінці 80-их смертоносне торнадо від Казахстану, та от стався прикрий побічний ефект – розвал Радянського Союзу… Але далі поодиноких моментів Дереш свою самоіронію не заводить. Натомість він піддає містику та надприродність атаці з боку раціонального розуму – Йостек, який і уособлював ratio, досить упевнено пояснив усі незвичайні феномени (що засвідчило неабияку обізнаність автора у творах Юнґа), однак фантастика, уособлена Аліком, зрештою все одно перемогла. А отже, продовження психомандрівки романами Дереша нам забезпечене!

Як казав другорядний герой цього твору дядя Валєра: «Неможливих речей не буває. Є недостатня кількість спроб». П’ята спроба Любка Дереша написати хороший фантастично-психологічний роман знову не вдалася: в його романі є трохи пітьми, трохи світла, але найбільше в ньому сірості, невиразності, незрозумілості, невмотивованості, непереконливості. Але, з іншого боку, в автора є час, талант і безліч спроб. Хтозна, може Дереш перестане заманювати читача банальною або відверто незрозумілою (і тому привабливою) маячнею і напише таки щось, близьке всім? Хтозна, хтозна…