«Клуб шанувальників чаю»: «Тиша» вміє співати, або Історія одного гурту

Вони можуть стати хорошим зразком для того, хто вирішив пов`язати свою долю з музикою. Прикладом бажання, прагнення і досягнення поставлених цілей. Професійністю та постійним поглядом в майбутнє.

«Клуб шанувальників чаю» – словесне поєднання, алогічне для більшості. Незрозуміле. Дивне. Кумедне в ліпшому випадку. А головне – маловідоме.

Варто зробити коротку довідку: так звався один молодий перспективний рок-гурт кінця 80-х років. Зокрема, рок-н-рол, котрий раніше був забороненим і вважався шкідливою буржуазною пропагандою, почав отримувати сприятливіший ґрунт для власного розвитку. Це була музика змін, що їх прагнула передусім молодь. А тому не дивно, що схожі колективи почали рости, як гриби після дощу, при кожному вищому навчальному закладі. Не стали виключенням і «Чайники».

1989 рік. Львів. Два студенти «Львівської політехніки» гітарист Людвіг Конопкота басист Олег «Джон» Сук, півтора роки музикуючи разом, планують створення нового гурту. Вони знайомляться з Сашком Ксенофонтовим, майбутнім солістом, що працює в Оперному театрі. Той приводить починаючого барабанщика Андрія П’ятакова. Майже одразу приєднується і клавішник Павло Грабовський. Так викристалізовується перший склад.

Усі виховуються на спільних західних зразках в музиці, але кожен тяжіє до чогось окремого : «Джону» і «П'ятаку» найближчими є британці King Crimson,  Ксенофонтову подобаються «Квіни»,  Грабовський захоплюється Deep Purple,а Людвігу до вподоби якісь більш джазові речі. Смаки досить суттєво впливають на їхню особисту гру. Власним стилем хлопці називають арт-рок – поняття рідко вживане і досить розмите. Це – напрямок в рок-музиці, що характеризується мелодійними, гармонійними чи ритмічними експериментами, великою кількістю художніх образів в ліриці пісень, а також включенням театралізованих дійств під час виступу на сцені. Вищезгадані елементи були в більшості своїй  властиві й «Клубу».

Спочатку «Шанувальники» засвітились на відкритті фестивалю «Вивих»,але найбільше тішилися з лауреатства на «Інтершансі» 1991 року. «Там зібралися одні з найкращих молодих команд з усіх колишніх радянських республік. Фактично, це було наше перше бойове хрещення»,– нині згадує «Джон». А далі – участь в «Червоній Руті», «Реберитації», «Золотому тіці», «Попсо-Франко» та ще кількох більш чи менш відомих фестах.

Тим часом у колективі відбуваються кількісні та якісні зміни: з'являється ще один клавішник Олег Розумовський, місце Людвіга займає Володимир Добрянський  (екс-учасник гурту «Форте»), а свіжі вкраплення від арфи додає Оля Якимова. До речі, батько дівчини, Борис, будучи досить заможною людиною, меломаном і в минулому – рок-музикантом –  вирішує підтримати їх неординарні експерименти. Можна сказати, це один з найперших спонсорів в Україні, що забезпечує гурт усім необхідним: великою репетиційною базою,  якісною апаратурою, зарплатнею. Врешті-решт саме він домовляється про запис альбому в цифровому варіанті на «БЗЗ», в Києві.

На той час приватні студії ще були досить рідкісним, а головне – дорогим задоволенням; пробитись на державні було чималою складністю. Але їм це вдається, і 1993 року на світ з`являється перший і поки єдиний виданий альбом «Mystery Mirror» –поєднання двох програм – класичної та популярої. У записі беруть участь віртуоз-саксофоніст Валерій «Папа» Романовський, Валентин Учанін, Микола Єфремов (пізніше працював у «Віа Грі») та інші. Наклад, щось близько 2 000 копій, майже одразу роздаровують друзям та знайомим. Знані музиканти Львова досить високо оцінюють і платівку, і манеру гри, і стиль, та для більшості ж, особливо – невибагливого пересічного слухача, «чайники» не складають ніякої вартості і залишаються, просто кажучи, незрозумілими. Такі собі широко відомі у вузькому колі. Останніми стали виступи на знакових концертах «Свобода вибору», «Музиканти проти алкоголізму та наркоманії» та «Українська молодь Христові». Нині Володимир Дебрянський ділиться спогадами: «УМХ – то був наш останній концерт. Грали власні речі, попуррі, в тому числі й «Богемську рапсодію» Queen. В усіх мурашки по спині бігали, передусім – через вокал. Люди, що чули його, порівнють з Фреді Мерк'юрі. Не знаю, чи варто це робити. Та для мене кращого вокаліста, як «Ксен», нема. І я беру навіть не Україну чи Росію».

До кінця 1993 гурт розпався. Не через банальні творчі чи особистісні суперечки, як це відбувається у переважній кількості колективів. Олег Розумовський пояснює причину так : «Настала ера попси. Наша музика була нікому не потрібна. Зарозумна» . «На той час мали бути би простішими, мабуть. На жаль чи на щастя, ми не змогли», – додає Якимова. Далі кожен йде вже своєю стежкою сам. Ритм-секція П'ятаков-Сук час від часу вливається в різні формації: «Гра в бісер», «Улісс», «Пам`ятки архітектури», «Окрема територія», «FTF», «Рудольф Дизель».А того ж таки1993–гозіграний тандем стає досить вагомою часткою ще молодого гурту «Мертвий півень» і якісно в плані саунду оновлює його. Добрянський отримує запрошення до Бостона на навчання в Berklee College of Music. Ксенофонтов працює звукорежисером на «Студії Лева», знайомиться з майбутньою дружиною Русланою Лижичко, починає її продюсувати. Розумовський-Романовський зберігають вірність джазу й класиці та розвиваються в згаданому напрямку.

1995 рік. Визріває нове цікаве явище у вітчизняній музиці – великодній мистецький проект «Є». Назва коротка і ясна, непретензійна. Це, власне, – відображення самого задуму авторів ідеї: зафіксувати виконавців, що грали у Львові. І не просто зафіксувати! Володимир Кауфман, Маркіян Іващишин (до речі, вчорашні менеджери «Клубу», а сьогодні – засновники культового нині мистецького об'єднання «Дзиґа») та автор усієї музики – Джон – залучають близько 50 музикантів, учасників різноманітних гуртів. Сходяться люди, які раніше ніколи не працювали разом. «Зірки» та «новачки». Так, приміром, «Океан Ельзи» – гурт, котрому тоді виповнився приблизно рік, поєднали з маститим клавішником «Братів Гадюкіних» Павлом Крахмальовим. Через схожість проблем поетів розстріляного відродження і музикантів 90-х років за тексти приймаються вірші Пачовського, Антонича, Олеся. Вчорашніх «Чайників» у повному складі можна почути у композиції «Пісня про сліпих». Цікаво, але про цей повноцінний дует Ксенофонтова-Лижичко, що відбувся задовго до спільної пісні «Ти», наразі мало хто чув.

Не минає і року, як вже Олександр запрошує друзів долучитися до його з Русланою проекту «Дзвінкий вітер». Хлопці беруть участь у записі альбому, стають основою постійного ритм-бекґраунду на «живих» концертах. Паралельно Джон працює ще над двома власними проектами – «Ох» (1996) з музикантами знакової команди «Пам`ятки архітектури» та літературно-музичний «Вогні великого міста» з письменником Юрієм Покальчуком (1998).П`ятаков вдосконалює власну звукорежисуру на «Студії Лева», вийшовши зі складу «Мертвого півня».

Експерименти з класичною музикою Розумовського-Якимової до 2000 року виливаються у повноцінну і незвичну платівку «Anno Domini», котра отримує низку лауреатських премій, передусім – за кордоном. Далі Олег їде працювати до Єгипту. На постійному проживанні в Штатах залишається Добрянський, записує спільний альбом з Тоні Левіним – учасником того самого легендарного гурту King Crimson,з якого колись брали приклад і самі «Чайники».

2003 рік. Знову Львів, і знову разом. Логічне продовження свого творчого задуму «Є» Джон реалізує альбомом «…Але час, як ріка». Старі композиції отримують друге життя завдяки інакшому аранжуванню, а нові збагачуються текстами від поетів-сучасників: Ю.Андруховича, Ю.Покальчука, К.Москальця. Проводячи паралель з першим «Є» 95-го, другий дихає зрілістю, виваженістю, але, як і перший, дає змогу кожному задіяному музикантові відійти від узвичаєних умовностей та звичок, наново розкрити прихований творчий потенціал на всі 100%. Задум є воістину унікальний, щось на зразок нещодавно втілив у своїй платівці «Вночі» Святослав Вакарчук.

Ніщо не спиняється. Щось завжди переходить у щось, але не зникає: такі закони фізики. Отак і Ксенофонтов з Русланою лишають образ Принцеси всіх закоханих, випадають з поля зору на кілька років, щоби знову гучно заявити про себе. Вони зупиняються на обробці народних мотивів в стилі «європейський драйв – етно – денс». Парадокс, але зведення альбому «Дикі танці» відбувається на студії славнозвісного Пітера Гебріела в Лондоні. Сашко Ксенофонтов досі дивується: «Для нас, «шанувальників», свого часу це був якоюсь мірою ідол. Він як особистість, арт-рокова «Genesis» як формація. Я ніколи не міг навіть уявити, що через 8 років буду сидіти у нього на студії, пити з ним чай, а він буде слухати Руслану і запитувати: «Що це за ріг такий?» – «Це не ріг, а трембіта». Щойновидана платівка викликає справжній резонанс у вітчизяних музичних колах. Цілком логічною стає перемога на пісенному конкурсі «Євробачення-2004» у Стамбулі.

Тим часом Володимир Добрянський видає два сольних інструментальних альбоми «Vladosphere» та «SunInCapricorn», пише музику до фільмів. Розумовський повертається на Батьківщину і далі плідно працює, зокрема – над супроводом до показів фешн-колекцій.

2009 рік. Червень. Київ. Мережею ходять чутки про реінкарнацію «Клубу шанувальників чаю». Чутки виявляються правдою. Тріо Сук-Добрянський-Ксенофонтов на тиждень свідомо відклало всі нагальні справи, адже в розпалі робота над новою платівкою. Близько року тому матеріал було ідейно сформовано, та лише зараз хлопці змогли зібратися, щоби вдосталь попрацювати на студії. З часом долучиться решта старого складу.

Кажуть, альбом суттєво відрізнятиметься від попереднього. Воно і не дивно, адже кожен пройшов свою стежку, готовану долею. І на мою думку, щонайменше на 99% кожен самореалізувався. Шановний читач і не підозрює, що має змогу оцінити працю «чайників» мало не щодня : фірмовий саунд телеканалу ICTV від Андрія П`ятакова, музика Розумовського у співавторстві з «Мандрами» до фільму «Степан Бандера» – до речі, першого українського історичного у форматі «BBC», істинно віртуозна партія бас-гітари Джона в легендарному «Мертвому півні» та якісно стильові зміни українсько-грузинського гурту «Горгішелі», все нові дивовижні перевтілення Руслани під вмілою рукою Ксенофонтова. 

Можна, звісно, припустити, що би було, якби Розумовський лишився в першому складі «ОЕ», а Джон – в «Братах Гадюкіних», якби тоді, на початку 90-х «Клуб шанувальників чаю» все-таки відіграв на розігріві Deep Purple в Україні… Але це була б зовсім інша історія. Інше майбутнє. А нині в «Чайників» є близько 40 альбоміву підсумку – сольних та в співавторстві. Для більшості гурт вичерпала себе ще в 93-му. Але кожен її учасник міг існувати, існував й існує як окрема творча одиниця. Цікаво, що їм вдасться сказати разом після формальної перерви в 20 років!

Що не кажіть, тиша вміє співати: вона не німа!

• *** Назва статті – оксюморон, переінакшення назви пісні «Тиша не вміє співати» (2003, «…Але час, як ріка…»)
• *** Тиша( Silence ) – Mystery Mirror, 1993, БЗЗ
• *** Тиша – de jure – анабіоз гурту, de facto – еволюція кожного у своїй царині.

Фото – Михайло Дашкович