Віктор Неборак. «А.Г. та інші речі»: ПРОкуРАтор – ПРОроК?

Написав назву й сам злякався пафосу, чи то пак, БУрлеску, що так смачно і, повірте, зовсім навіть несподівано вигулькнув. З іншого боку, мені, смертному, пробачать, адже «немає бога крім постмодерну, і Неборак пророк його», – писав у своїй славнозвісній «Таємниці» Юрій Андрухович. Хтозна, може, це саме та таємниця, в котру ще один осяйний пророк усеблагого постмодерну нас, темних, нарешті посвятив.

Будемо вважати, що з пророком ми з’ясували. Щодо Прокуратора теж зрозуміло. Таке псевдо (чин? звання?) добродій пророк носить, якщо не помиляюся, вже 15 років, із славнозвісного фестивалю «Вивих 92». В івано-франківському видавництві «Лілія-НВ» вийшла книжечка в серії «Літературна критика і есеїстика» володаря цього наймення Віктора Неборака.

Презентація в актовій залі Києво-Могилянської академії пройшла досить весело, от тільки я до цього часу не можу зрозуміти: добре це чи зле? Були питання про потяги, про дружин, про Рильського, але тільки не про книжку, яка презентувалась. Хоча… може, саме про книжку усі й говорили, бо її назва – «А. Г. та інші речі». Певно, саме ті інші речі й стали приводом для БАлаганних питань аудиторії. Ну, що тут скажеш, – за що боролись, на те й напоролись… А ще пан презентант (знову на «п») дуже мило приписав вислів Сенеки про час і «шухляду» – Горацію.

Все закінчилось обіймами, автографами та побажаннями справжній літературі більшати, рости й плодитися.

Нехай так і буде! Аби нам і панові пророку (це той, що Прокуратор) було на що писати рецензії, і дай боже, милостивий боже постмодернізме, аби ці рецензії були з царини справжньої критики, бо, як писав Олександр Стусенко, «пишуться на прочитані книжки здебільшого не рецензії, а метатекстові есеї, де майже не промацується текст критикованого твору, або ж рекламні замітки, де, крім переказу того твору, нічого, власне, й нема». Найцікавіше зараз буде глянути, принаймні спробувати, принаймні суб’єктивно, який вигляд матиме моя, гм, критика на критику (до речі, як автор каже, популярну), на есейчики (теж гарне слово, я, принаймні, чую вперше) та дискурс.

Навіть після прочитання анотації мені незрозуміло, чому ж усе-таки «А.Г. та інші речі», а не, скажімо, «Інші речі та А.Г.» чи «Інші речі». Ну, потрапила до рук Віктора Неборака тека з «нотатками марґінала, колишнього львів’янина, який опинився у Києві, спостереження, візії та інший мотлох». Сам Неборак свідчить, що тексту там би вистачило на добрий епістолярний роман, – чому ж цей розділ (наскільки я розумію, головний) займає ледве десяту частину книжки (30 сторінок із 298-и), причому з тринадцяти «спостережень, візій та іншого мотлоху» шість – особисті нотатки, спостереження, візії і т. д. власне Віктора Неборака, в яких А.Г. навіть не фігурує, а якщо фігурує, то всього лише на рівні згадки? Створюється своєрідний трикутник, виплутатися з якого в силу певних перипетій образного, композиційного чи архітектонічного характеру практично неможливо, вони діють як сипучі піски, така собі апробація спогадів, думок та «іншого мотлоху» (це вже я цитую А.Г.). Перші підозри закрадаються, коли згадуєш про те, що молодий львів’янин (якщо переглянути біографію, колись таким був і Віктор Неборак) переїздить до Києва на роботу. Цікаво.

Чи справді це загальновідома читачам художньої літератури фальсифікація? Спадає на думку Юрій Андрухович зі своїм Стахом Перфецьким (чи Стах Перфецький зі своїм Юрієм Андруховичем). Напівреальний, напівілюзійний, напівпризматичний, напів-ний. Чи, скажімо, в того ж Андруховича – майже реальний чи майже нереальний німець-інтерв’юер Егон Альт. Причому А.Г. Віктора Неборака (якщо, звісно, так можна казати) є ще більш таємничим, бо навіть імені не має або навпаки – має їх занадто багато, але в першому і другому випадку він усе одно є тільки текстом, словом. Що найдивніше, саме ця таємничість так зацікавлює, навіть захоплює. Далі себе тільки ловиш на тому, що намагаєшся розгадати цей криптонім і поволі натрапляєш на варіанти (чи все-таки розгадки?): Альфонс Галицький чи, як каже автор, робочий псевдонім – Архів Галичанина. З іншого боку в цьому контексті ще постає питання: хіба даремно автор начебто мимоволі згадує ім’я археолога з Поділля Амброджія Грабовського? Просто збіг?.. Врешті-решт, подибуємо авторське розшифровування криптоніма А.Г.: автор припускає, що це псевдонім – Агасфер Гальба.

Тепер щодо есеїв, чи пак мікроесеїв з-під пера Віктора Неборака й Агасфера Гальби, що мимоволі нагадують есеї Юрія Андруховича (для прикладу: «Місто-корабель», «Вступ до географії» й відповідно в А.Г. – «Місто-бордель», «Львів і львів’яни» тощо). Інколи навіть здається, що ця людина (А.Г.) з’явилася з якогось іншого світу (і знову на думку спадає герой Юрія Андруховича – Карл-Йозеф Цумбруннен) – «його фантазії деколи відлітали так далеко від грішної землі, що було неясно – це свідчення забавляння чи прогресуючого психічного захворювання». Чого тільки коштує його проект, який передбачає «займатися цільовим статевим просвітянством. Починаючи з малого – з гуртків, читалень, студій». А.Г. розмірковує над фонетичним та орфоепічним складом мови, з чого робимо висновок, що він певною мірою причетний до філології. Автор від змалювання досконалої краси Львова та певної локальності Києва простує до глобальності, щось на зразок: «Ми народжуємося в ілюзіях, живемо в ілюзіях і помираємо в ілюзіях…». У силу своїх, не виключено, що гріховних, дій (недаремно я раніше згадував про А.Г. як Альфонса Галицького), думок, переконань він доходить висновків на кшталт «успішним у нас може бути тільки шахрай» чи «дурисвітство – наш єдиний шанс». Далі він (до речі, під назвою «Абсурдне Городище») говорить про свої спостереження так званої теми зсуву по фазі, підсумовуючи: «Країна Дурманія нанюхалась дурману, обпилася дурманом і вже без одурманення жити не може». Своєрідне деградування переконань і спостережень Агасфера Гальби, які, згодьтесь, ігнорувати в наш час буде просто злочином, помітне навіть без окулярів. Чим це викликано? Знову питання без відповіді.

Ось, здавалося б, дійшли до кульмінації – а вже й кінець. Вікторові Небораку раптом приходить лист із Торонто, в якому кажуть, що А.Г. при здоровії, в порядку, переказує вітання. Знову ж таки постає питання, чому цей лист написав не А.Г., а якийсь Б.В. (зверніть увагу, й тут присутня фонетична, чи пак фонематична тенденція). Ще одна загадка (скільки вже їх набралось)?! Але на цьому Віктор Неборак брутально уриває...

Уже давно пора б закінчити з цим А.Г. й піти далі, але хоч убийте мене, не розумію, чому поміж думок такого собі А.Г. снують мікроесейки чи спогади такого собі Неборака (і чи Неборак це взагалі?), скажімо, про художника Ягоду чи ворожку Сивілу. «Дихай так, наче говориш, і говори, наче дихаєш, – увесь безмір слухатиме тебе…», – казала ворожка тій напівсловесній, напівлюдській субстанції, тому ж чи вже не тому авторові, героєві або вже (ще?) не героєві трішки Неборака, трішки Агасфера Гальби, трішки власне твору. Здається, він, чи то пак Він, намагався саме так і дихати, саме так і говорити.

Зупинимось на тому, що назвемо це містифікацією (бо фальсифікацією чи реальністю буде занадто грубо) й нарешті перейдемо до розмови про інші частини книжки, що, певно, не поступаються важливістю, але є менш містифікованими, хоча хтозна, хіба ми знаємо, хто такий Віктор Неборак (після розділу про А.Г. сумніваюся, що й сам автор знає, хто це такий) чи хто такий Прокуратор. Загалом, чудово, що «есейчики, популярна критика, дискурс» вийшли під однією обкладинкою. Зокрема, я із задоволенням іще раз прочитав «Дві розмови про літературу» – з Юрієм Тарнавським і Василем Ґабором (уперше це було, якщо не помиляюсь, в «Україні молодій»). Можна знайти масу рецензій та думок про книги Гофмана й Содомори, Гоголя й Шевчука, Милорада Павича й Станіслава Лема, добрі й не зовсім слова про літературних учителів та учнів, лицарів і дам, лавреатство та приреченість, прозу й поезію, про школу і слово, «Королівський ліс» та «Літературну агенцію», про поетів, політиків і звичайних читачів та безліч інших речей, що містичним чином причетні до недовідомого А.Г. Згоден, навряд чи ця критична книжка набула б такого розголосу, якби звалась якось інакше, скажімо, «Інші речі», бо А.Г. виконав свою місію – зацікавити. І хтозна, може, й далі виконує, помалу залазячи в (хе-хе) «інші речі»…