«Виючий мірошник»: божевільний селянин в лісах Лапландії

Перелік творів сучасної зарубіжної літератури, виданих українською мовою, і досі доволі скупий, поповнився ще й романом фінського письменника Арто Паасилінни (Arto Paasilinna) «Виючий мірошник», що побачив світ у видавництві «Кальварія» (перекладач – Юрій Зуб). Факт випуску чужоземної книжки вже сам по собі провокує на думку, що видавці напевне вибрали щось варте уваги і це щось аж ніяк не може бути неякісним. Отже, і «Виючий мірошник», очевидно, підпадає під подібні критерії. Чи так це?

Тема роману належить до старих, але невичерпних – це стосунки між незвичайною людиною і «нормальним» суспільством. Простий мірошник Ґуннар Гуттунен, поселившись у невеликому селі на півночі Лапландії, невдовзі спричинив насторожений подив у місцевих мешканців: час від часу він підвивав ночами, ніби вовк, а інколи на людях починав пародіювати рухами і голосом диких тварин. Крапля за краплею, випадок за випадком ці дії призвели до конфліктів із селянами та, як підсумок, запроторення до божевільні. Однак кмітливий мірошник зумів утекти звідтіля й, переслідуваний владою, почав переховуватися в місцевих лісах, у чому діставав допомогу від кількох вірних друзів.

Неабияка чеснота «Виючого мірошника» – автор, принаймні так здається спочатку, відсторонюється від будь-яких оціночних суджень з приводу поведінки головного героя. А вона, поведінка, викликає дуже амбівалентні почуття: з одного боку, Гуттунен нікому не завдавав шкоди, намагався в міру можливостей обмежувати прояви своєї «ненормальності» й був загалом доброю, чуйною та дружньою людиною. З іншого боку, мірошник часто поводив себе й справді неадекватно, особливо при згадці про божевілля, і впродовж роману можна помітити поступову деградацію героя: ось він викидає в криницю терези крамаря, наступного разу зчиняє ґвалт у селищі, а потім, гнаний і переслідуваний, викрадає зброю, рубає телефонний стовп, намагається підпалити церкву...

Постає питання: хто винен, чи, правильніш, хто винен більше? Люди, які не змогли розгледіти нормальну чудову людину під личиною божевільного, не змогли виробити правильне ставлення і виховання? Чи сам мірошник, який від початку був приречений на такий кінець – не може ж-бо і не повинна існувати в суспільстві людина, яка виє ночами і так агресивно мститься односельцям за не таку вже й велику кривду?

Утім, особисту позицію автора таки можна розгледіти. Гуттунен усіляко доводить власні здібності до праці, до навчання, до любові – інструкторка з сільського клубу Санелма Кявряме закохується в нього і не розчаровується до кінця. Друзі героя, аналогічно, зображаються простими, щирими і людяними, на відміну від ворогів.

До речі, «Виючий мірошник» має надзвичайно цікаві, «випуклі» і сатиричні характери, на яких можна зупинитися детальніше: хитрун Гаппола, що симулює божевілля і примудряється вести успішний бізнес прямо з дурки; листоноша-п’яничка Пійттис’ярві, який так хвилювався за свій нелегальний самогонний апарат, що при першій загрозі переніс його на власній спині декількома кілометрами глибше в ліс (а важив апарат не менше від самого листоноші); (до речі, ці два другорядні герої належать до «хороших» і трохи нагадують Гуттунена своїм характером стосунків із офіційною владою); господиня Сипонен, яка постраждала від любові до підслуховування: Гуттунен ненароком вдарив її дверми, вона покотилася сходами, а після цього відмовилася вставати з ліжка, заявляючи про свою невиліковну хворобу, хоч усі знали, що вона просто ледача і хоче таким чином уникнути роботи :). Ще один активно використовуваний сатиричний прийом – часто негативні герої в якійсь ситуації починають показувати тварин, тобто в цьому плані нічим не відрізняються від нібито божевільного Гуттунена.

В кульмінації та розв’язці автор робить дві речі, які особисто я вважаю зайвими в цьому романі. По-перше, в такий реалістичний твір несподівано і, здається, безпідставно вводиться елемент фантастики; по-друге, кінцівка дає знати, що автор виправдовує мірошника Гуттунена, хоч хепі-ендом цю кінцівку назвати усе ж не можна.

Якщо вже виносити оцінку романові Арто Паасилінни, то вона буде суперечливою. З одного боку, непереконливий кінець твору і не надто обов’язкова авторська позиція з приводу конфлікту; з іншого боку, цікавий та актуальний сюжет, смішні та оригінальні образи другорядних героїв, легка мова твору. В будь-якому разі, як би там не було, книжка хороша – після її прочитання можна відчути невдоволення певними моментами, невтілення певних очікувань, але марним це читання назвати язик ніяк не повернеться. Може, й не найкращий твір фінської літератури кількох останніх десятиліть, але точно вартий уваги і вартий поваги.

Аналогію до «Виючого мірошника» знайти неважко: найближчий і найвідоміший усім твір з подібним конфліктом – роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Образ Чіпки багато в чому перекликається з Гуттуненом, але в основі їхніх напружених стосунків із суспільством лежать різні речі. Чіпці протистоїть несправедливе з економічної та правової точок зору суспільство, і зробила його таким влада. В повоєнній Фінляндії все гаразд із достатком людей, все гаразд із правами селян. Гуттунен же вступає в суперечність із людською ментальністю, психологією соціуму, фактично незмінною в усі часи. Це, звісно, стверджує вічну актуальність «Виючого мірошника»; але, в той же час, іще раз доводить марність усіх зусиль головного героя – він не міг змінити людей, єдиним його шансом було змінитися самому. Він не використав це шанс.