«Завжди» Наталки Забрамської: на межі здорового глузду

Якщо вас хвилюють питання самотності у великому місті, проблеми недооціненості і покинутості, ви переймаєтесь розшаруванням свідомості і існуванням у ній паралельних світів – збірка новел Наталки Забрамської «Завжди» чекає на те, щоб опинитись у вашій сумці і бути прочитаною: дорогою зі служби чи навчання, у метро чи автобусі, у дощ чи сніг.

Лірична героїня новел не має ані віку, ані імені. «Маю важкий тягучий погляд, звичку між собою і світом ставити високі бар’єри, що геть нездоланні для слабаків...» - описує вона себе. Ця жінка мешкає сама у захаращеній квартирі з синіми або зеленими гардинами, багато працює. Вона не надто цікавиться ближніми, а ті відповідають лиш відчуженням: «Вони дивляться на мене, як на скажену».

Натомість героїня нерідко стикається з іншими вимірами та їх мешканцями. В одній з новел вона живе на два світи – «реальний» і «зі снів», в іншій її дім перетворюється на мінливу та непередбачувану екосистему, у третій вона з’ясовує, що має «дубля», який проживає за неї частину життя. Не дарма обкладинку збірки прикрашає фото дівчини що уважно вдивляється у своє відображення в дзеркалі. Думається, поціновувачі творчості Борхеса і Кортасара знайдуть у збірці «Завжди» улюблені мотиви.

Так, героїня самотня. А кохання... Що кохання? Чи не у кожній новелі ідеться про розставання, болісний розрив, який занурює героїню у світ її снів та фантазій. Коханий або іде, або помирає, або стає чужою ворожою істотою. Жінка лишається сама, наодинці з зеленими гардинами, роботою і вигаданим світом. Навіть, здавалось би, подарований небом мужчина, якого героїня знаходить в сніговому заметі коло свого будинку, і той за тиждень спільного життя зникає, лишивши їй депресію і безсоння.

У деяких новелах кохання – то некерована, первісна сила, в деяких – мовчання і тепло. Та із тексту в текст воно лишається занадто ефемерним, аби зменшити відстань між героїнею та іншими людьми: «...я почала називати їх «вони». Бо це «вони». І він теж один із «них»».

Окремо хотілося б сказати про стиль письма Наталки Забрамської. Вона – соціальний психолог, перекладач, науковий працівник Інституту соціальної та політичної психології, працює інформаційним продюсером аналітичного відділу телевізійної служби новин. В її новелах ви не знайдете ані сленгу, ані ненормативної лексики, ані спрощених, розмовних мовних конструкцій. «Цього разу я спробувала задіяти деякі мозкові процеси на межі того ж таки здорового глузду й не надто хворобливої уяви» - пише авторка про задумливість героїні. Більшість читачів напевне належно поцінує інтелектуальність, насиченість, образність мови новел.

У героїв новел Наталки Забрамської немає імен – вона називає їх «рибчик», «Він», «пташечок». Так само у них немає зовнішності, звичок, характерів - вони сірими плямами проходять повз очі героїні і читачів. Описами міста, погоди, транспорту авторка створить у вас враження, ніби то не самі явища і предмети, а лише їх умовні позначення, абияк накидані на грубому картоні. А героїня більше схожа на ляльку з сумним обличчям, яка понад усе хоче стати людиною, та чомусь не може – «картонна лялька, яку чиясь велика рука соває по розграфленій картонній мапі».