і стосовно гей-літератури. такої просто не існує. не ведіться. текст не має орієнтацій. в поезії гетеросексуальної жінки, для прикладу, описуються почуття до чоловіка. в ліриці чоловіка-гея, пишеться про те саме. єдине, що дозволяє вам відрізнити один текст від іншого це стать автора. тобто достатньо приховати авторство, і так зване збочення перетворюється на прийнятний текст, так само як колись було з текстами Марко Вовчок. Цікаво чи вважали сучасники Марію Вілінську хворою, чи все ж з часом визнали власні помилки і право за жінками зайняти в літературі почесне місце поряд з чоловіками з огляду на їх обдарованість, а не стать (національність, расу чи орієнтацію).
http://litakcent.com/2009/10/0 6/sto-rokiv-iz-soncem-u-kyshen i.html
ще один огляд
http://novynar.com.ua/analytic s/culture/85587
Нехай "поважна організація" займається "поважними справами".
Теперішній контингент колись поважної організації не надто відрізняється від звичайних вуличних хуліганів.
От най підуть нарко-дилерів повідловлюють, чи в передвиборчому штабі партії регіонів спробують погром влаштувати.
А книгарні, галереї, театри і пам'ятники громити й звичайним хуліганам з троєщини під силу. Для цього ні відваги, ні сили, ні тим більше солідності особливої не потрібно. Простіше самостверджуватись та піаритись на легкій і беззахисній здобичі.
А про "хворих людей" і "збочення", то це безпідставні гасла, які ні ви, ніхто інший обґрунтувати не ладен. Все впирається в аксіоми, що з якогось дива доведень не вимагають. Тому й силу то і застосовують, бо словами претензії свої оформити аргументовано, якби не хотілось, не виходить.
Кулак проти кулаків застосовувати треба, а не проти книжок. А якщо вже кулак на папер опустився – це перша ознака відчаю від усвідомлення власної неправомірності і зізнання у власній сумнівності та непевності, і вже ж ніяк не солідності.
Гомосексуалісти – хворі люди, які потребують лікування, але жодним чином не пропаганди. "Гей-література" – це збочення. Повністю підтримую дії "Тризубу": до речі, це вельми поважна організація, не "якась" – вона боролося за Україну ще тоді, коли автор статті дзюрив собі у тарілку. І відстоювати Україну треба не лише "толерантно", а подеколи й кулаком, бо українофоби не дуже-то й панькаються.
То правда. Але ж російські перекладачі з цим справились. В нашій видавничій справі, видається мені, дещо інакший підхід до сучасної світової літератури: перекладають як правило або сучасні бестселери, або взагалі нічого.
Підарасів треба мочити разом з тими, хто їх підтримує.