Дивіться вище.

Окей, я обмовилася. НАМ воно не потрібно. Напряму. А от україномовним людям, що хочуть почитати щось легке, захоплююче й головоненапружуюче, воно потрібно. Инакше вони читатимуть Донцову і Марініну, чи хто там ще є, я некомпетентна. І набиратимуться російських слів, і розмовлятимуть суржиком. Як моя мама, український філолог за освітою. Бо вибору в них нема. Я не можу запропонувати мамі Прохаська, бо вона його не зрозуміє. Не можу запропонувати навіть Дереша, бо він не для її вікової категорії. Але я запросто могла б підсунути їй Дашвар. Однаково мама не ставиться до книжок серйозно. А так хоч не псуватиме собі мови. І це лише один випадків, а варіяцій на тему – мільйони.

оце і хтів спитати)

Книга, попри свої переваги – посилання на першоджерела та гумористичність (хоча, чесно кажучи, трохи невдалу) – дуже однобока і, так би мовити, наївна. Здається, написана вона для дітвори, що і притаманно для автора дитячих книг. Діло в тому, що Ю.Я., спохопившись всіляко виправдовувати діяння тамплієрів, занадто вже окреслює навколо них ореол святості. Для простого і необізнаного читача вона дуже цікава і правдива, позаяк рясніє численними іменами та датами, а от щодо достовірності поглядів автора можна посумніватись. Діло в тому, що з одного факту можна вивести десять висновків.