іронічний епіграф, кажете,... гасло цілої епохи „50-60-хх”,епохи народження рок-н-ролу і початку сексуальної революції... Кіногерої Ніколаса Рея виголошували: „Живи швидко, гори яскраво, помри молодим і залиш по собі гарний труп”, потім те саме декларував і Джим, і Джиммі, і Дженіс )) Тільки от, для іронічних епіграфів до писульок, мудрування про інтелектуальне кіно, ми чомусь вибираємо не слова Джеймса Діна, а обсмоктані і перефразовані (вже позбавлені первинної поетики) белькотіння російських балалайок: „Ведь мы живем для того, чтобы завтра сдохнуть”. Виходить так, щоб "сдохнуть", при чому, виявляється, що жити для цього зовсім не обов’язково... так само як і не обов"язково читати цю книжку.

Це коштувaтиме дорого! І,можливо, має бути спільний проект: УКРАЇНА-ШВЕЦІЯ-ЛАТВІЯ. А продюсерів краще шукати за кордоном, бо в романі - високий рівень драматизму та й ще він абсолютно "неукраїнський", просто написаний українською. Коли читали, взалалі думали: гарний шведський-латиський-норвезький роман, але - не український. Успіхів! Може, й справді, велика драматична шведська актриса Марія Бонневі(до речі, Марта Юхансон - змальована з неї, і це вже помітили!) колись заговорить українською?.. Хто зна... Ну а автор - "біла ворона" і йому буде важко.

Ірен Роздобудько втрачає те, що було сильною стороною її письма. В "Ранковому прибиральнику" і в "Дванадцяти" вона старанно вмонтовувала героїв із найнеймовірнішою долею й незвичайними характерами в цілком правдиву повсякденність (звісно, що "правдива повсякденність" - це ілюзія, але у попередніх творах то була ілюзія добротно виконана). ЇЇ герої й справді ходили на роботу й справді поверталися додому:)
Натомість у "Двох хвилинах правди" якщо не все, то багато що виглядає надуманим. Ну не схоже той "бардак", який описує пані Ірен, на ділову поїздку відповідальних репортерів на етнофестиваль. Для чого було їм збочувати дорогою на весілля у тому типу передовому колгоспі, коли карнавальну атмосферу можна було зробити безпосередньо на етнофестивалі (і за це багато хто з тих, що їздять на подібні заходи, сказали б тільки спасибі), не кажучи вже про те, що історія Августини та її пророцтва - це вже не дорога (в смислі жанру - "роман дороги"), а манівці.
Концепція, пр яку пише авторка рецензії, в творі й справді є, от тільки "правда життя" дещо постраждала від непрописаності й чималої схематичності різних сюжетних "викрутасів"