Життя і Гра в дебютному романі Ярослави Литвин

Ігри - Ярослава ЛитвинТема роману Ярослави Литвин «Ігри», що став лауреатом «Коронації слова», навдивовижу близька сучасній молоді – це знайомство, листування і, зрештою, кохання електронною поштою. Головна героїня Віка – ще доволі молода бухгалтерка з освітою психолога, як водиться, незадоволена життям (а особливо особистим), роботою та рештою речей цього світу; адресат її листів-рефлексій, а згодом і коханий (?) – юний, неграмотний хлопчина, такий як усі, ну хіба що багатший, Максим. Пара не виглядає сумісною в усіх планах, і тим цікавіше слідкувати за розвитком їхніх стосунків.
Один із мотивів цих стосунків – така собі педагогіка, коли досвідчена, розумна, начитана Віка потроху робить «гидке каченя» Максима здатним до мислення, до осмислення себе і змушує почати хлопця грамотно писати. Чи то як причина цих метаморфоз конформіста Максима, чи то як наслідок, але так чи інакше в ньому зароджується кохання (?) до Віки; та ж, в свою чергу, також переймається почуттями до хлопчини – можливо, з материнсько-виховних несвідомих інстинктів, але точно не з захвату від матеріального достатку Максима. Між іншим, слово «кохання» на позначення їхніх стосунків можна ставити тільки зі знаком питання – в романі це слово, здається, так і не використане, та і герої занадто нерішучі й невпевнені, щоби зізнатися в коханні хоча би собі – не кажучи вже про іншого.

Композиційно роман побудовано на комбінуванні декількох просторів для тексту – перш за все, це електронне листування Максима та Віки, до якого час від часу долучається подруга Віки Юля; по-друге, зустрічі закоханих (?) в реалі, що йдуть окремими описами; існує також «Щоденник Вікторії Стріхи», який виконує роль найособистішого документу Віки, що виразніше, ніж листи, окреслює характер героїні; нарешті, є два маленькі розділи «Поза грою» – елемент не то постмодерну в романі, не то зародків шизофренії в героїні, а швидше за все він поєднує і те, і те.

До речі, про ігри. Чи пак, Ігри – байдуже, як назвати, але саме Гра робить банальне листування чоловіка і жінки цікавим для них самих та для читачів. Постановка дотепних вимог одне до одного з заснованою на довірі перевіркою виконання (тобто, Гра) зв’язує героїв навіть сильніше, аніж просте пізнавання одне одного через читання листів. Таким чином, встановлюється ідеальна етика відносин – а отже, іще один крок до кохання (?).

Втім, попри непоганий задум, роман рясніє значними недоробками і просто вадами. Незрозумілою залишилась сцена в розкішному будинку-палаці Максимового друга, сина священика (!), де Ярослава Литвин уподібнюється до Марко Вовчок і показує безжальне знущання господаря над прислугою дому, що не поступається зразкам часів панщини. Навіщо було вміщено цю недостовірну сцену-анахронізм? Хіба що для усвідомлення Вікою жорстокої буржуйсько-експлуататорської сутності Максимових друзів? Але невже не можна послугуватися більш відповідними часу засобами?

Також до суттєвих вад можна додати недостатню окресленість, рельєфність і достовірність характерів головних героїв; недостатню мотивацію для виникнення почуття (роман починається зі стадії, коли Максим і Віка вже давно листуються і готові до переходу на новий етап стосунків, а з чого все починалося, читач має додумувати сам). Цей роман позиціонується як молодіжний, але його можна було би визнати невдалим, якби не актуальність тематики і не ідея з Грою.

Власне, сама Гра, яка проходить через твір невиразно, аж ніяк не червоною ниткою, могла бути охарактеризована як хороша, але невтілена ідея. Якби не кінець книжки. Герої несподівано міняють правила і ставлять умови самі до себе, причому з однаковим страшним наслідком – і один із них ці умови не виконує, а другий… Власне, саме інтригуюча кульмінація і моторошна розв’язка з велетенським знаком питання, що вмістилися на п’яти сторінках, і рятують цей посередній роман, роблячи його придатним до рекомендації всім категоріям читачів і справді вартим уваги серед переважного літературного одноманіття української молодіжної прози. Хочеться тільки побажати, щоб у наступному творі Ярослава Литвин виправила всі свої помилки і дала світові якісний і цікавий книжковий продукт – талант у неї однозначно є.