«Слід змія на скелі»: слова, звернені до неба

Торгні Ліндгрен - Слід змія на скеліПерша думка, яка виникає, коли береш до рук книжку Торґні Ліндґрена «Слід змія на скелі»: а чи не син це тої самої Астрід Ліндґрен, авторки улюблених дитячих оповідок про Карлсона та Пеппі Довгу Панчоху? Такі асоціації хіба говорять про нашу необізнаність в питаннях шведської літератури. Крім того, що Торґні Лідґрен не був помічений у родинних зв’яках з милою серцю Астрід, сам він – поет, письменник, драматург, літературознавець, один з найзнаніших сучасних шведських літераторів (його твори були перекладені тридцятьма мовами), а також член Шведської академії, тобто належить до кола вибраних, які вирішують, хто в цьому світі вартий Нобелівської премії.


«Слід змія на скелі» - перша прозова спроба пана Ліндґрена і водночас найвдаліша його робота. Книга п’ється, наче холодна гіркувата вода чи сумна народна пісня. Вона написана простою мовою простої людини, - словами, зверненими до Бога. Це розповідь бідного шведського селянина, що жив у ХІХ ст, про історію його родини, злидні, бідування, любов і надії – розповідь Господу Богу.

Хоча, що нового людина може сказати Тому, з чиєї волі відбувається усе? «На все воля Божа» повторює Яні, головний герой. І додає «Від долі не втечеш. До кого нам удатися?»

Немає звідки чекати захисту – мати сама ростить п’ятьох дітей під неусипним наглядом свого ненависного благодійника, орендодавця і крамаря, найбагатшого в селі чоловіка Карл-Орси.

Небо мовчить – здається, від нього годі чекати нагороди для вбогих і покарання для жорстоких. Під цим небом треба жити, працювати, ростити дітей і берегтися від ненависті. «У всього має бути якась назва», наче Адам, говорить Яні, але неназваним лишає зло. У його світі є Бог, але немає Диявола. Навіть для Карл-Орси, який втілює в очах Яні несправедливість і недолю його родини, знаходить він виправдання – Господь карає деяких людей, змушуючи їх вершити вчинки, найбільше їм огидні.

Так само як автор не судить своїх героїв, і вони усими силами намагаються слідувати завіту «не судіть». І хай життя вимагає неправедних вчинків, хай доводиться жертвувати своєю чистотою заради близьких і знати, що інколи робиш речі страшні і непоправні – якщо серце лишається чистим від ненависті, жадібності та себелюбства, є надія, є можливіть говорити з Богом через слова і музику, звертатись до нього коли земля іде з-під ніг.

Людина не здатна зрозуміти ані своєї долі, ані душі іншої людини, ані сліду змія на скелі. І Господь скаже своє слово, коли душа людини обвалиться, утративши будь-яку опору. Кінець світу може бути маленьким – коли десь там, давно, в далекій Швеції, в маленькому занепалому селі люди уривають терпіння небес. Судити береться сам Господь Бог.
Якщо ви цінуєте закручений і динамічний сюжет, не беріться до цієї повільної, простої оповіді. Цю книжку варто читати, коли раптом вам здалося, що життя ваше важке і невеселе, а виходи зі скрути перекрито. І як ви маєте за плечима «Хіба ревуть воли як ясла повні», «Fata morgana», «Миколу Джерю» або хоча б з десяток оповідань Марка Вовчка – ви точно готові до того, аби пройти цей текст від першого до останнього слова, впустити його в себе і відчути усю його красу – просту й в той самий час невимовно складну, таку властиву для правди, та й інших сутностей людського життя.