Наталка та Олександр Шевченки – піонери українського жаху

Одного морозного дня ми зустрілися з подружжям Шевченків. Вдвох вони створили книгу жахів, від якої мурашки біжать шкірою, але спілкуватися з ними зовсім не страшно. Навпаки! Письменники виявилися приємними і відкритими до спілкування. Наталя — цікава, витончена жінка, прямісінько як її романи; Олександр серйозний, трохи таємничий – піонер українського хорору. Мороз і сніг не заважали теплому спілкуванню.

Наталю, ви почали писати поезію з 14 років. Про що були перші вірші?
Наталя: Про любов. Про що ще можуть бути в 14 років? Тільки не про математику! (усміхається). Пам’ятаю, якось я сиділа на уроці математики, від мене математичка щось хотіла, а я дивилась на неї і думала: «Що вона хоче? В мене такий ліричний настрій… Треба мабуть написати віршика». І я написала. Він був дуже наївний і дитячий, але це був дебют.

Хто був першим читачем?
Наталя: Моя подружка і сусідка по парті, а тепер кума. Вона мене завжди підтримувала, навіть, коли всі говорили, що не треба писати, а вона казала треба!

Про що була перша проза?
Наталя: Перший мій роман — звичайний любовний роман. Мені хотілося щось романтичне прочитати українською мовою, але на той час нічого не було і я написала сама.

Олександре, а з чого починали писати Ви?
Олександр: З фантастики — у 7 років я вперше почав, але так і не закінчив оповідь про прибульця на Бориспільському шосе. Поки вчився, взагалі нічого не писав. Коли відучився повністю, написав «Глибинку», якраз почалася перша «Коронація слова»*, і я відправив на конкурс.

Чому виникла ідея писати разом?
Олександр: Просто стало цікаво чи вийде щось з цього. Вийшло! Це навіть краще ніж писати окремо: швидше й цікавіший процес.
Наталя: Так! Процес дуже цікавий—обговоренням, спільним виробленням сюжетних ліній. Коли пишеш сам — сам за все відповідаєш. Але, одна голова добре, а дві ще краще, і коли десь «забуксовуєш», можна підійти до Сашка і запитати: «Чуєш, що тепер робити? В мене герой в глухому куті…». Сашко підказує. До речі, це його ідея написати разом роман. Він мені сказав: «В мене є ідея: написати роман про чоловіка і жінку в будинку з привидами», а я йому: «Класна ідея. Пиши!». «Ні, я хочу щоб ми вдвох написали.» —він у відповідь.

А ще писатимете разом?
Олександр: Ми вже зараз пишемо два романи одночасно. Один якраз закінчуємо. Так що нині працюємо тандемом.

Ви пишете в жанрі хоррор, а в дитинстві ви чогось боялися?
Олександр: Багато чого боявся, як і будь-яка дитина. Темряви наприклад…
Наталя: Я боялася казок, особливо російських народних. У мене була ціла книга російських народних казок. І розповіді, як порубаного Івана-царевича полили мертвою і живою водою, і він воскрес — це, по суті, дуже страшні розповіді. Мене лякали казки про мертвих, про те, як вони воскресали... Я дуже чітко пам'ятаю казку про те, як померла мати і залишила немовля. Воно плакало цілий день, а вночі чомусь не плакало. Чоловік вирішив простежити, що з ним таке, прокинувся вночі і побачив, як мертва мати годує дитину грудьми. Така була казочка в збірничку (усміхається). У дитинстві я не особливо боялась темряви, але страшенно боялася води. Я не могла навіть спокійно дивитись на воду. Помитись було проблемою до 7 років. Потім я спеціально записалася на плавання, навчилася плавати і страх минув.

А батьки лякали чимось?
Олександр: Ні, не лякали. Ми інколи більше боялися мультиків, які колись показували по телевізору: Баба-Яга, Каліф-лелека, Їжачок в тумані … досі аж мурашки по шкірі, коли передивляєшся. Ото дійсно був хоррор.
Наталя: Оскільки батьки працювали, мене виховувала бабуся і я росла в селі. Вона мене ніколи в житті не лякала. Бабуся дуже любила переповідати казки Пушкіна своїми словами. В її виконанні це було щось! Казку про «Царя Салтана» з бабусиних вуст я досі пам'ятаю.

А ви самі читаєте книги жахів?
Олександр: Обов'язково! Кінг, Роберт Маккаммон, Едгар По, Лавкрафт, Кунц, Роберт Говард, Уільям Пітер Блетті… Класики і сучасні. Майже всі улюблені.
Наталя: Мені цікаво, коли роман написаний добре. Байдуже, чи це суто жах, чи якийсь жах-трилер, чи суто трилер. Я дуже люблю Стівена Кінга. Деякі його романи — це чудові книги, не всі, звичайно… Як влучно хтось сказав: «Є романи, написані тому, що письменникам теж треба їсти.». Але більшість — що хороший показник — у нього справжні шедеври. Улюблені романи: «Лангольєри» і «Сяйво». Я їх просто обожнюю, кожен по-своєму. Перша книга жахів, яку я прочитала — «Цвинтар домашніх тварин» Стівена Кінга, добра подружка підсунула. Після прочитання я тиждень боялася ходити вночі до ванни і бачила страшні сни.
Олександр: Люблю ще Гоголя перечитувати.
Наталя: Це класика! Я любила Гоголя, навіть коли його читали в школі. Класично, коли задають в школі, діти не люблять читати, а я його на позакласне прочитання постійно брала, а також влітку читала.

Крім книг жахів яким письменникам і жанрам надаєте перевагу?
Наталя: Я читаю все. Для мене розділення по жанрам взагалі не існує, тому що воно не актуальне. Мене цікавить лише, добра чи погана книжка. Мій найулюбленіший письменник О'Генрі. Його я можу перечитувати безліч разів: якщо мені погано, я читаю О'Генрі, якщо мені добре, я читаю О'Генрі, якщо мені ніяк, я теж читаю О'Генрі, щоб стало добре. Уподобання змінюються хвилями: спочатку були жахи, потім я зачитувалася любовними романами, дійшла до висновку, що їх теж незаслужено ображають, адже в цьому жанрі зустрічаються справжні перлини! Є, звісно, й такі, коли фраза «Ах! Боже мій! Яка любов!» — розмита на всю книжку, але є й надзвичайні речі. Потім я почала читати детективи, згодом—трішки фентезі, далі знову повернулася до жахів.
Олександр: Також читаю практично всі жанри. Якщо цікаво написано, то жанр не має значення. З наших читаю Кокотюху, Роздобудько…
Наталя: Також читаємо Ларису Денисенко! Ми обоє полюбляємо і Ларису і її творчість. Вона дуже хороша, цікава і неординарна людина, і її твори дуже яскраво відбивають її особистість.

Якою має бути книжка, щоб ви її назвали улюбленою?
Олександр: Ненудною. Якщо почати читати, то щоб не хотілося відриватися. В мене такий головний критерій.
Наталя: Щоб герої викликали співчуття. Не обов'язково, щоб вони були ідеальними, але щоб вони викликали переживання, щоби тебе цікавило, чим же це все закінчиться. Це один з критеріїв для мене. Я погоджуюсь з Сашком, книга має бути добре написаною, цікавою, ненудною, щоб затягувала. Але важливо, щоби читач співчував героям, щоб не було все картонно. Буває, коли ти читаєш і думаєш: «Вимріть ви всі скоріше вже і я піду щось робити корисне!» (сміється). В мене є така звичка, якщо я почала читати книжку, я її не кину. Вона має бути дуже поганою, щоб я її кинула. Я пам'ятаю лише три книжки, які я покинула і не змогла дочитати.

Яким ви бачите свого читача? На кого розраховуєте пишучи?
Олександр: На неупереджену людину, яка не лякається самого визначення «Книга жахів? Я читати цього не буду, там напевно їдять дітей чи людей шматують!». Читач, який купить книжку, тому що зацікавиться, наприклад, анотацією, сюжетом, прочитає до кінця і скаже свою думку, а не просто «жахи — все, не візьму до рук!».
Наталя: Висловлюючи свою думку не обов'язково нас хвалити, просто потрібно об'єктивно ставитися, а не упереджено. Ми зіткнулися з цією проблемою на одній книжковій виставці. Там зробили великі круглі очі: «Жахи?!». Мені дуже хотілося сказати: «Добре, ми більше не будемо пити кров немовлят, вбивати бабусь сокирою. Взагалі ніякої достоєвщини!». Теж саме було, коли я випадково сказала, що «Янголи, що підкрадаються» — це любовний роман. Теж саме трапляється із визначеннями: іронічний жіночий детектив, фентезі. Дивно, всі хочуть українську масову літературу, але коли вона пропонується, то не надто хороша реакція. Не люблю жанрової упередженості. Не люблю статевої упередженості: «Це написала жінка? Хіба жінка може щось нормальне написати?». Таке теж бувало. Але загалом, в нас дуже різні читачі. Для мене було несподіванкою те, що “Містичний вальс” читають чоловіки, він їм навіть подобається.

Часто критикують?
Наталя: Буває

Як сприймаєте критику?
Олександр: Якщо це конструктивна критика, то позитивно, якщо ж це жанрові закидони, типу, вони пишуть жахи, значить, це апріорі лайно—такого не сприймаю, бо це не критика взагалі, це комплекси. До об'єктивної критики дослухаємося.
Наталя: Хтось колись дуже вдало написав: у нас критики бувають двох видів. Перший вид — критики справжні, їх дуже мало, вони про конкретний твір пишуть свою думку, і нікому її не нав'язують, не кричать, що автор—графоман, якщо їм щось не сподобалося — вони можуть чемно сказати: «не моє». Ця критика важлива, бо мені цікаво дослухатися до думки такої людини, цікаво, що саме їй не сподобалося, чому і що я можу зробити, якщо це справді якась вада в творі, щоб її виправити. Другий вид критиків — такі, які використовують критику, як жердину, навколо якої танцюють: «Дивіться, який я класний!», і в результаті нічого не зрозуміло ні про твір, ні про автора, можна лише зрозуміти про самого критика. Будемо відвертими—болісно сприймати критику. Але є випадки, коли ти себе переборюєш. Розумієш, що справді дещо варто було б змінити, і тоді все буде гаразд. Але, коли тобі пишуть, що ти графоман і що в тебе проблеми, так і хочеться, як в американських фільмах, сказати: «Ні! Це в тебе проблеми!». З такими «критиками» не хочеться дискусію вести… це все одно, що до вас підходять, виливають на вас відро лайна, а потім кажуть: «Фу, як від вас смердить, піду я звідси, бо ще замащуся!».


А чому ви пишете українською мовою?
Олександр: Мені особисто цікавіше писати українською. Вона, як інструмент, багатша ніж російська, дає більше можливостей, дозволяє повніше розкрити те, що змальовуєш.
Наталя: Наша мова незаслужено вважається бідною. Я пам'ятаю, як я писала свій перший роман. На той час я вже спілкувалась і мислила українською. Думала, що зараз як сяду, як напишу! Сіла. Почала писати і раптом зрозуміла, що за кожним другим словом я мушу звертатися до словника: я не пам'ятаю, як вірно пишуться слова, я не пам'ятаю граматичні правила побудови речень. Я українка, чи хто?! Ну це ж соромно, знати чужу мову краще, ніж свою! Я не маю нічого проти російської мови, в мене батьки спілкуються російською, у Сашка теж, багато приятелів спілкуються російською. Але я подумала, що свою мову треба все ж таки знати. Мені цікаво її вивчити, я думаю, що більш-менш я свого досягну. Українською мені писати цікавіше.

Звідки ви берете образи для своїх творів?
Олександр: Самих героїв ми вигадуємо, але, можливо, наділяємо їх своїми рисами чи рисами знайомих. Певні події з життя інколи беремо, але самі персонажі вигадані. Ніяких прототипів, як правило, немає, хоча інколи бувають винятки.
Наталя: У романі «Бранці мороку» Валерія (подруга Аліни) частково списана з моєї подруги Олени. Але головні герої вимишлені.

Що вас надихає на творчість?
Олександр: Мрія про будиночок у лісі. (сміються обоє)
Наталя: Я розумію, що після «Бранців» це звучить кумедно, але це правда. Колись дівчина із Запоріжжя написала такого зворушливого листа про те, що вона прочитала «Містичний вальс», після чого перейшла на українську мову, а це шокувало батьків. Дівчина цікавилася моїм життям, а я дуже люблю спілкуватися з читачами, і я їй написала листа, що живу з чоловіком і його батьками… Вона прислала таку здивовану відповідь: «Я думала, що ви живете в будиночку в лісі!» І порадила мріяти про це – та, власне, будь про що – дієво. Ми намагаємось. А взагалі... пишемо бо хочеться, бо подобається, бо хочемо зацікавити читачів. Хочемо довести, що якісна українська масова література, наприклад, той самий хорор—не міф.