| Ігор Римарук. «Бермудський трикутник»: Аномальна зона – приклад подолання |
|
|
 Після перемог життя не закінчується. Навіть - після Шевченківської премії. Встановлена для «нагородження громадян за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинними духовними надбаннями Українського народу» (так і само у такій редакції стверджують нормативні документи), стократно звинувачена в усіх мислимих провинах, гаряче багатьма бажана (тим гарячіше, чим менше підстав для її здобуття), вона, премія, одначе реґулярно потрапляє до рук, які і створюють ці «вершинні духовні надбання».
Судіть самі: А.Погрібний, В.Базилевський, В.Герасим’юк, Т.Федюк, М.Матіос – Шевченківські лавреати останніх років; імена ці, не зважаючи на наші смаки, багато про що говорять. Вершинні досягнення – красиво сказано. Але – яка пастка для митця: що там, за вершиною? Низина? Яка «terra incognita»? Адже, не виключено, там – аномальна психологічна зона, у якій невідомо, чи лишилися сили на створення нових шедеврів, а читач, визначивши авторові найвищу планку за старими, вже премійованими, очікує – виключно злетів; такий собі Бермудський трикутник, у якому просто професіоналізму, хай і найвищого, вже недостатньо, де невідомо, з якого боку вихід. Після «Діви Обиди», відзначеної Шевченківською премією, Ігор Римарук як поет мовчав (принаймні – здавалося, що мовчить, бо перевидання і журнальні публікації – не вважаються) сім років. І от, нарешті, нова збірка – «Бермудський трикутник», книга триптихів, у якій кожен вірш подається у трьох чи то варіантах, якщо не проекціях, чи то – композиційних елементах (зав’язка–кульмінація-розв’язка – даруйте за школярську аналогію), ба й у трьох іпостасях. «До нової книги Ігоря Римарука увійшли вірші, написані на початку третього тисячоліття», - лишень це і сказано в анотації до збірки. Що ж приніс до нової епохи («Навіщо нам третя - вже дві пишногрудих було?») творець неповторної «Високої води» і довершеної «Діви Обиди»? Напозір суто у сенсі поетичної техніки Римарук нічого не втратив: він лишився віртуозом найвищого ґатунку, що чудово розуміє сенс слова і його мелодику, а відтак витончено грає нюансами першого і другого. Як і раніше, І.Римарук - тонкий лірик, майстер відтінків та інтонацій. Але. на мій погляд, у «Бермудському трикутнику» старий знайомий І.Римарук виявляє зміни світоглядного характеру; «Трикутник» видається і логічним продовження «Діви Обиди», і дискусією із собою – колишнім. Проблеми сенсу буття, кохання, смерті розглядає мудрий вже філософ, уважний спостерігач. який знає ціну (бо не раз її заплатив) життю і коханню. слову і славі: Господи Боже, ми більше не гудимо Пліснявих стель і пастельних пустель, Бо пропливав і Дніпром, і Бермудами Наш корабель. Поет, що в «…ґлоріях чуба купав», дивиться тепер на славу і титули зі спокійною іронією: живу собі обідаю не тішуся повірте ні дівою обидою ні другом у повітрі… І це не поза, не навмисна нарочита літота, бо (пам’ятаєте?) казав же колись росіянин Євгеній Євтушенко: «…И нет униженья в осознанной собственной малости - /Величие жизни печально осознано в ней» Не у бурхливій метушні, не у галасливій славі, а у спокійному спостереженні вбачає сенс життя поет: Спокій – раптовий, мов шок. Птаство туземне. Море порожніх пляшок. і- Середземне. Легко – любити, мов тать. Важко – чекати. А під ногами хрустять мертві цикади. Бо помирають вони пізнього літа… Що ж: як цикада, дзвени, пляшко розбита. Хлопці в новеньких паскáх, хвойдочка хитра… Сиплеться жінка в пісках, жінка-клепсидра. Хто затужив за Дніпром, Сяном чи Сеймом? В мене інакший синдром: я – над басейном. В мене така благодать – вина й цукати. …Лиш під ногами хрустять мертві цикади. А ще – сенс життя у коханні, так завжди було у поетів: Я випадаю в світанок, як сніг. А Миколай подарунки несе…. Мокрі сліди твоїх вранішніх ніг – Понад усе. Кохання для Римарука – почуття святе, майже релігійне; він, - свідомо чи підсвідомо, - ставить ці поняття до одного ряду: « І молитись, і кохати. В місті снігопад…» Тому все, що пов’язано з коханням, для Римарука – чисте, майже небесне: Ти – це перший сонях. І до нього Ангели й метелики летять, Мов молитви до старого Бога, - Аж йому заглухло від проклять. Смарагди сяють у твоїх зіницях, Як зорі по дорозі в Бетлегем. Знаючи слово на смак і звучання, Римарук майстерно вибудовує поетичні етимології, які незбагненним чином вишиковуються у неймовірний логічний ряд: «Скульптура прикидається уламком. / Кохана прокидається вночі…», «Ходив ти скрізь – від Лаври аж до лярви…», «…мигдалику метелику матолку…», «Едем – це не туди, куди ідем», «Розпиляну на крик, на криж…», «Екзотику морів, екзему Львова…» - мабуть, достатньо прикладів…. Порівняння Римарука, неочікувані і раптово-очевидні, абсолютно точно відповідають настроєві автора: «…брав би тебе мов бранку…», «Хитаються слова, немов човни», «Всесвіт хилитається – мов / Било у дзвоні…» Перегукуючись з «Дівою Обидою», «Бермудський трикутник» провокує читача на прямі порівняння: «Пощо ж бубоніти в котресь із минулих сторіч…», «… Любов остання – мовби віщий знак…» («..Останнє кохання тремтить на осінніх вітрах»), «Осипаються штольні свічад. Обривається нить» . Вічне, одвічне і довічне, цілий світ від святості до святотатства – діапазон поетичного Всесвіту Ігоря Римарука: Притулок завше знайдеться для двох: Їх покладе собі в кишеню Бог, А що вона дірява – призабуде. А може, так замислив – бо летять Донизу, до дерев і до латать, Щасливі, як пташки, й сумні, як люди. Тож погамуй свій древній переляк, Радій світанкам і годуй собак, І Пані Смерть у себе не закохуй – Бо дивиться на тебе з висот Крізь лінзи хмар (О Господи прости) Старенький Бог, якому все це по… Я і не намагався у короткому відгуку охопити увесь цей Всесвіт. Очевидно, що Ігор Римарук був і залишається одним з найцікавіших поетів сьогодення. Збірка «Бермудський трикутник», як на мене , варта уважного прочитання. Постійна адреса сторінки:
Only registered users can write comments.
|
||||
| < Попередня | Наступна > |
|---|
DeadRooster