«Гаттака»: Мрію не закодовують у генотип

З 1998 року я хотів подивитися фільм «Гаттака». Ще з тих часів, як «Гаттаку» продавали на касетах по 8 грн на базарі. Читав рецензії на нього в «Если», ще якомусь журналі на тему кіно. І от, вже в епоху процвітання файлообмінних мереж, я скачав нарешті омріяний файл і подивився.

І не жалкую. Фільм вартісний, недурний і з гарним саундтреком. У стилі «ретро-футурології», де чоловіки з вищих прошарків ходять у строгих піджаках із краватками, дами – в аналогічних стриманих одежинах, і навіть космонавти не перевдягаються у звичні скафандри, а так у піджаках і стартують на орбіту. Стильна казка, виконана в тому антуражі, в якому уявляли недалеке майбутнє в 50-ті роки, тільки із сучасними моніторами й електромобілями... Але зі старосвітськими капелюхами, раутами з танцями під джаз і детективами, що начебто вийшли із творів Агати Крісті. От уже чого не очікуєш від фільму, що оповідає про «близьке майбутнє».

Насправді фільм – про мужність. Про те, як «проста людина» відчайдушно мріє полетіти до зірок, і як робить все, щоб досягти своєї мрії. Про те, як герою не пощастило народитися в суспільстві, де шанси на успіх вираховуються з набору хромосом і де ніхто не враховує, що людина може піднятися вище за свої сили заради мрії. Де доступ до привілейованого вищого класу, з тим самим негритянським джазом, стильними дамами у вечірніх сукнях і дорогим вином відкритий тільки тим, хто від початку народився «правильним» і «придатним».
А головний герой не має потреби у вищому класі. Хоча шикарна дама й суворий «офісний співробітник» – його кохана колега – додає пікантності до сірих буднів інженера-пілота. Він хоче в космос.

Втішно, що в півтори години екранного часу режисер Ендрю Ніккол вклав не набридлу сюжетну лінію «передмова-нагнітання-бійка добра й зла – фінал (хеппі енд)», а більш продуманий і плавний сюжет. Не без передмови й нагнітання, звичайно. Але без насильства й крові в кожному кадрі (на жаль, голлівудська фантастика того періоду асоціюється переважно з низькосортними бойовиками, які «піпл» дружно «хавав» на домашніх касетниках). З ухилом у детектив, у якому, втім, цілком вгадується розв'язка.

Продуманий кожний кадр цього мінімалістичного світу майбутнього. Світу, що жорстокий до «дегенератів» – «непродуманих» людей минулого – і дає одну лише нудьгу «обраним». І на тлі прописаної до деталей картинки – подвиг головного героя, який зробив усе, щоб полетіти до Титану, трагедія «генетично ідеального» плавця, якому стало нудно жити, і неясна доля головної героїні, яка полюбила чоловіка, який виявився не тим, за кого себе видає. І не зовсім розкрита лінія долі двох братів з їхньою вічною боротьбою за першість.

Характерна манера режисера – величезна увага до деталей. Це й не дивно при сюжеті, у якому саме від дотримання всіх деталей залежить доля героя. Але це теж надає стрічці свій колорит.

Той рік запам'ятався «Титаніком» (так, не фантастика, але спецефекти близькі...) і «Зіткненням з безоднею» (не «Армагеддон», але краще). Ну, ще «Зоряним десантом», який варто подивитися зовсім із інших причин, ніж любов до красиво знятої фантастики. Тепер поличка оціненої мною кінофантастики поповнилася ще одним фільмом, який я рекомендую всім до перегляду.