«Шерлок Холмс. Гра тіней»: інтриги, детективи і багато стволів

Вкрай нерозважливо з боку Ґая Річі було знімати «Карти, гроші...» та «Великий куш» – з тієї простої причини, що це – хороші, знакові фільми. Свого часу вони стали ковтком свіжого повітря, а сам Ґай підняв планку настільки високо, що кожна нова його робота стає мимовільною жертвою порівнянь. З багатьох, відомих і невідомих, причин режисерові, який одного прекрасного дня прокинувся культовим, досі так і не вдалося не те, що перестрибнути, а навіть наблизитись до встановленого понад десять років тому «рекорду». Так, «Віднесені» одностайно визнано провальним (і щедро нагороджено «Золотою малиною», зокрема в номінації «Найгірший режисер»), «Револьвер» – слабким, «Рокнрольник» – надто лубочним як для фільму про гангстерів. Коли слідом за успіхом (нехай навіть подвійним) чергуються самі провали, виникає логічний сумнів: а чи не випадковим був той успіх? І що це – творчий спад чи закономірність? Від «Шерлока Холмса» – нового амбіційного проекту поки що культового режисера – чекали, передусім, відповідей.

У чому сила ранніх робіт Ґая Річі? У чому їхня, характерна для кожного класного режисера, неповторність? Безперечно, не в оригінальних сюжетах чи новаторській постановці кадру і, тим паче, не у спецефектах. «Класичний» Річі – це неодмінно шарм. Дещо простакуватий і грубуватий, притаманний типовому «working class hero», яким, власне, і є Річі та його герої – мешканці брудного, мокрого і роздовбаного Іст Енду, де полюбляють займаютись не зовсім легальними справами і де говорять славнозвісною говіркою «кокні». Шарм є тим, що найбільше відрізняє кіно англійське зокрема і європейське загалом від американського, звихнутого на гонитві за якравою картинкою з обов'язковим букетом спецефектів, коли актори фактично не грають, а позують, тоді як решту справи за них дороблює комп'ютер. Подібний шарм – наскрізь англійський – притаманний «Нотаткам про Шерлока Холмса» Артура Конана Дойла, які узявся екранізувати Річі. Лондонець з Хетфілда знімає кіно про лондонця з Бейкер-стріт. Здавалося б, більш гармонійного поєднання «першоджерело – режисер» годі шукати. Але чому тоді на виході маємо не англійське, а цілком американське кіно?

Цікаво прослідкувати за тим, як змінювався бюджет фільмів, що їх знімав Ґай Річі. Якщо неперевершений «Карти, гроші...» було знято за «якихось» дев'ятсот тисяч, то значно слабший «Рокнрольник» потягнув на вісімнадцять мільйонів, а бюджет першої частини «Шерлока Холмса» склав – увага – дев'яносто мільйонів доларів! Звісно, грошей забагато не буває, але чи не виступають вони в даному випадку тим стримуючим фактором, який змушує мистецтво поступатись перед комерційною вигодою?

В цілому, «Шерлок Холм. Гра тіней» – кіно видовищне, але попсове. Можна пробачити режисеру вільне трактування конандойлівських сюжетів, доволі умовну схожість Шерлока Холмса у виконанні красунчика-лицедія Роберта Дауні з Шерлоком Холмсом – детективом з Бейкер-стріт, але пробачити цю примітивну американізовану постановку – ніколи. За великим рахунком, не дуже зрозуміло, чим цей Шерлок Холмс відрізняється від Індіани Джонса чи, скажімо, Бетмена. Ті самі перевдягання, ті самі карколомні трюки, бійки, погоні, стрілянина, неймовірні зцілення від ран, блискавичні завжди правильні рішення і повна відсутність думки. Де подівся дедуктивний метод, де багатогодинні наркотичні медитації – фішки «справжнього» Шерлока Холмса? Де, врешті-решт, англійський гумор? Від Англії у фільмі зостались лише декорації (комп'ютерні, звичайно) і британський акцент акторів, який ви, швидше за все, не почуєте через дубляж.