Гоголь породив Тараса Бульбу, Бортко – вбив

Що не кажіть, а ми (хоча точніше – росіяни, але у співвиробництві з Україною, або, принаймні, зйомками на території України, на наших широких степах, в колосистих пшеницях, горах Карпатах та замках Кам’янця-Подільського) нарешті навчилися робити історичні фільми.

Маємо захопливі історичні події, факти та персон, маємо епохи, характерні одяг та зброю, маємо інтриги, гетьманів, князів, царів. Але в яку ахінею це все змішається можуть передбачити лише неймовірно іронічні люди та… сценаристи.
Навчилися знімати! Адже за останні роки маємо: «1612», «Алєксандр. Невська битва», «Кочівник», «Монгол», «Слуга государів», «Турецький гамбіт» (розміщено в алфавітному порядку, аби не перебільшити чиїхось заслуг, не порушити нічиєї гідності і не викрити свої антипатії).

Маємо у «фільмографії» посткиєворуських народів ці фільми і не те що не соромимося, ба пишаємося з того. Добре, що фундамент історичного кіна, що заклав ще Ейзенштейн своїми «Алєксандром Нєвським» та «Іваном Грозним», які не лише визнані всіма західноєвропейськими та американськими кінознавцями, так ще й справді прекрасні, навіть геніальні та захоплюючі, тож фундамент цей важко порушити.

Тож і маємо черговий історичний блокбастер, що американці такі звуть «епіками» - надмірно пафосними екшенами на фоні історичних подій минулих епох. Знятий за великі гроші, 25 мільйонів доларів (для порівняння: «Турецький гамбіт» - 4 млн., «9 рота» - майже 10 млн., а «Нічна варта» - трішки більше 4 млн., практично як і «Денна …»).

Знятий режисером українського походження Володимиром Бортком. Знятий з Богданом Ступкою в головній ролі. Знятий переважно на українських землях (Київ, Хортиця, Кам’янець-Подільський, Хотин). Знятий за твором українського письменника – Миколи Гоголя. Але за російські гроші – тож і маємо російський фільм.

Хто заважав зняти самим?... ой!... та хто тільки не заважав! Ходило в нас декілька режисерів 25 років зі сценаріями фільму. Навіть кастинги проводили на ролі. Та все ніяк не склалося. Розбиратися в тому марно – самі винні. А тепер ще одна відмовка буде: «Так он щойно зняли – що нам те саме робити…». І продовжуватиметься це років так з двадцять.

Проте перезнімати можна хоч зараз – екранізація пана Бортка навряд чи надовго затримається у головах глядачів. Та й поспіхом все робилося – аби завершити до 200-ліття Гоголя. А ми знаємо, що підганяти в такій справі нікого не варто. При часових обмежннях рідко виходить щось доладне. Як і з поспішним показом, не наладнавши з першого разу до пуття техніку. Вже від титрів ми (я і всі інші присутні в залі на ту хвилину) отримали натяк на певну неповноцінність фільму: на екрані красувалося «арас Бульба». «Т» загубилася десь за межами екрану.

Щодо легких змін в сюжеті – це не так принципово, все одно історію хоч усі й знають зі школи, мало хто пам’ятає деталі. Та, про всяк випадок: Тарас Бульба з двома синами, які повернулися з навчання в Києві, Остапом та Андрієм, який встиг закохатися в польку – відправляються на Запорізьку Січ, бо наскучило їм, чоловікам, без діла сидіти.

Після легкої «бюрократичної» тяганини (на кого йти війною – турків, татар?) віршують йти на ляхів (поляків) і осаджають ворожий замок. Виявляється там, в осаді, голодує й кохана Андрія – він переходить на вражий бік, зрікаючись і батька, і козацва, і віри рідної, і землі. А Бульба-старший його, звісно, вбиває. Я породив, каже, я й вб’ю!

Всі ми писали в школі твори на тему «Чи правильно вчинив Тарас Бульба, вбивши власного сина?». Не пам’ятаю, що я там писав, але подивившись фільм: звісно, правильно! Персонаж Андрія не викликає жодних співчуттів та якоїсь конфліктності факту синовбивства.

Здається, що любовну історію (яка стала причиною трагічних подій) тут значно менше взяли до уваги, ніж американці в своїй кумедній екранізації 1962 року. Щоправда, там козаки більше на циган схожі, а Андрій – на Зорро без маски. На війну запорожців відправляють еротичними танцями циганки з анакондами на шиях, а самі козаки стрибають через яму з ведмедем.

Та, на відміну від версії Бортка, у фільмі Лі Томпсона приділена увага (мінімум хвилин 15) навчанню в Києві, де поступово зароджується достовірне відчуття міжнаціонального кохання. Можливо тому, що все показано «в реальному часі», а в російській версії – за допомогою флеш-беків (повернень у минуле), які хоч і дають можливість відібрати найвидовищніші кадри – виглядають доволі смішно, адже без здорової мотивації спогади ті то чорно-білі, то вибілені, то сірі. Гірше цієї первинної технічної похибки – лише пафосний закадровий голос, слова якого без проблем можна було б помістити в уста Тараса Бульби чи якогось іншого персонажа.

Та повернемось до любовної лінії. У Бортка все зведено до якогось примітивного сексуального потягу. При перших підгляданнях за оголеною полькою Андрій її вхопив за груди. А потім, коли він їй голодній приніс буханку хліба – вони зайнялися сексом. Вона навіть завагітніла, що дає надію на «Тарас Бульба: Нове покоління». А сам Тарас у незмінному виконання Ступки приходитиме до онука привидом і морально допомогатиме в його пригодах.

До речі, ще про одного вічно живого - мушкетера нашого пана Боярського! Він прекрасно виглядає в ролі козака! Насправді, всі актори підібрані надзвичайно вдало! Щоправда, Богдан Ступка – єдиний хто проникся саме Гоголем, а не бажаннями режисера. Його мова навіть наближена до оригіналу. А от Боярський, що виконав роль козака Василя Шила – як я вже сказав, виглядає прекрасно, але краще б він не говорив взагалі. Мова його має надто відчутний «пітерський» акцент.

Щодо типажів, то саме підібрані на якісь п’ятепланові ролі актори – кат, люди з натовпу – справді врізаються в свідомість. На них звертаєш увагу, реагуєш і запам’ятовуєш. Після всіх кульмінацій, коли вже почалася незв’язна і недоречна післямова, епізод страти старшого сина Остапа – просто прекрасний! Певно, Бортко згадав практику визнаних майстрів, Фелліні та Пазоліні – насичувати картинку характерними і оригінальними зовнішностями. Окрім того, саме ця сцена відрізняється, на думку багатьох, надлишковим натуралізмом і жорстокістю: ламанням кісток, відрубуванням голови, насадженням на гак.

Насправді, це нагадує творчість інших італійських майстрів, на кшталт Маріо Бави та Даріо Ардженто. Сцени справді жорстокі, але мають свою естетику. Та й виконані на високому рівні. Власне, увесь фільм автори намагалися обійтися без комп’ютерних спецефектів – звертаючись до послуг каскадерів та піротехніків. Що не може не тішити. Але сцена катувань не порушена нецілісністю та розгубленістю зображення в масштабних батальних сценах (які навряд когось вразять).

Можливо, якби Бортку дозволили зробити увесь фільм в такій атмосфері (щоправда, невідомо, чи хотів би і чи зміг би він це зробити) – ця екранізація «Тараса Бульби» була б справді авторською, знайшла б свого глядача, критика, можливо б мала успіх на фестивалях і точно залишилася б у головах на довго. А так - маємо «історичний блокбастер» - без стилю, смаку і, що найсумніше, без захопливості, чи принаймні емоційного дійства.