Зразковий посібник зі здобування «Оскарів» від Бенджаміна Ґудзика

«Я був народжений в незвичних обставинах». Такими словами починається новела Френсіса Скотта Фіцжеральда, написана 1921 року про чоловіка, що прожив своє життя навпаки. Фільм-екранізацію від режисера Девіда Фінчера висунуто на «Оскар» в 13-ти номінаціях...

Жив-був сліпий з дитинства годинникар Ґато. Сліпота, однак, не заважала йому бути віртуозним майстром і Ґато отримував замовлення звідусіль. Одного разу йому замовили великий годинник для вокзалу, що будувався. Цей годинник мав стати вершиною його праці, натхненний Ґато працював над ним день і ніч.

Ґато мав дружину і єдиного сина. Невдовзі почалася війна і сина забрали до армії. Батьки молились за нього, але ніщо не допомогло: за декілька місяців на сина прийшла похоронка. Дізнавшись про смерть сина, Ґато зачинився в своїй майстерні і не виходив звідти, доки не робота над годинником не була завершеною.

І ось - урочисте відкриття вокзалу, натовпи людей, серед гостей - сам Теодор Рузвельт. Годинникар заводить механізм і годинник починає іти. Натовп стримано аплодує.

- Але ж він іде навпаки! - вигукує хтось.

- Що ж, це все через мене, - відповідає Ґато. - Мабуть, хлопці, які загинули на війні, тепер підведуться і повернуться додому...

Жила-була Дейзі Фулер, в минулому - ефектна рудоволоса красуня і прима-балерина, а в теперішньому - немічна стара, яка вмирає на лікарняному ліжку на очах у своєї дочки Кароліни. Час від часу стара приходить до тями і вони розмовляють.

- Там, у валізі, - говорить Дейзі до Кароліни, - лежить щоденник. Візьми його...

- Мамо, тут твої фотографії! Я ніколи не бачила їх раніше!

- Почитай його вголос, - просить Дейзі. - Я хочу послухати...

Насправді, фільм зовсім про інше. Точніше, про іншого. Загадкова історія Бенджаміна Ґудзика (button - ґудзик англійською; за сценарієм батько Бенджаміна Том володіє фірмою з виробництва ґудзиків) - це дві з половиною години позакласного читання чергової висмоктаної з пальця голлівудської казочки. Автор сценарію Ерік Рот розтягнув коротеньку новелу Фіцжеральда на 200 сторінок сценарію з однією ціллю - назбирати побільше «Оскарів» для себе і для колег по цеху, адже не секрет, що саме такі - гумово-епічні біографії з вкрапленнями елементів фантастики - є найкоротшим шляхом до омріяних золотих статуеток.

Ця неймовірна розтягнутість сценарію на мою думку - основна вада стрічки. Її не змогли компенсувати ані спецефекти (обличчя Пітта та Бланшет протягом фільму накладались на обличчя інших акторів), ані оригінальна ідея фільму, ані класна гра акторів - не тільки першого, а й другого планів.

Ще одна особливість, на яку мимоволі звертаєш увагу - це дещо показове милування собою. Фінчер немов звертається до глядача: подивіться, як багато в мене грошей, який виважений і дорогий кожен кадр, як класно ми загримували Пітта і скільки дублів ми зробили, перш ніж Бред та Кейт вдосталь накупалися в озері. Голівуд продовжує демонструвати своє тотальне невміння знімати малобюджетні стрічки: немає, напевно, такої домогосподарки, з якої голлівудський режисер не зробив би лицаря-джедая і це лякає.

До того ж, створюючи казку, Фінчер зовсім забув, що казки, коли їх монотонно читаєш вголос, швидко навіюють сон. Попри всю виваженість і продуманість діалогів та персонажів, казочка Фінчера вийшла саме такою. Замість фільму - витвору мистецтва я побачив фільм-біографію, ще одну передбачувану прямолінійну пуританську драму без обличчя, спадкоємицю «Віднесених вітром» й «Титаніка».

Особисто я чекав від Фінчера більшого. Я волів би бачити гострий кіноманіфест, а побачив лубочний мейнстрім. Після його визнаних астереотипних шедеврів (особливо це стосується «Бійцівського клубу»), ми бачимо стрічку абсолютно вторинну як за задумом, так і за стилем викладення сюжету. Спогади перед смертю, читання щоденників, псевдофілософські фабули з уст героїв - все це ми бачили і раніше.

Гадаю, Фінчеру варто повчитися: у Роберта Земекіса («Форрест Гамп») як знімати фільм-біографію і у Френка Дарабонта («Зелена миля») як знімати містифікацію, а сценаристу Еріку Роту - як писати сценарії без білих плям.

Великою мірою фільм рятують його актори. Не здивуюсь, якщо Пітт усе ж отримає «Оскар» за найкращу чоловічу роль, а Тарайі Хенсон (прийомна мати Бенджаміна) - за найкращу роль другого плану. Зрештою, і сам фільм цілком може стати найкращим - недаремно його було пущено в прокат під Новий рік і, таким чином, «підігнано» під «Оскар-2009», церемонія вручення якого відбудеться незабаром у лютому. Сподіваюсь, однак, що цього не станеться, позаяк 2008-ий подарував нам чимало інших яскравих і самобутніх стрічок.