«Післявчора»: повість Іри Цілик про звичайних людей

У другій половині 2008 року видавництво «Факт» випусило в світ першу прозову книжку Іри Цілик, яка має назву «Післявчора». До цього часу Іра могла бути відомою нам як режисерка й поет (у 2007 вийшла друком її збірка «Ці»).

«Післявчора» виявилася не те, щоб «комом», проте чогось їй відверто бракує. «Тут-і-тепер», про які нагадує авторка ще на обкладинці, звісно, втілені в досить цікавих площинах, та все ж цього замало для того, щоб читач відчув дещо більше за безумовний зв'язок із «там-і-тоді». Повість виписана в конкретних топосах: Київ-Москва-Париж-Канни-знову Київ. Любов до рідного міста, в якому героїня зростала, в якому сформувалася і змогла все ж реалізувати дитячі прагнення, переповнює всю книгу («вона любила Місто: вони малися з ним, як справжні коханці, яким є що додати одне одному... Я зніму кіно, тоді подумала Кіра, про Київ, про живу душу великого міста...»). Передача урбаністичних настроїв авторці вдалася майже «на відмінно».

Спершу така собі дівчинка Кіра Буцім вирішує вступати до режисерського факультету. Особливих аргументацій, чому саме туди її тягне, вона не наводить, проте подається до відповідного приміщення на території Лаври. Тут вона знайомиться з іще двома дівчинами, які стають її найкращими подругами. В Іри Цілик ця лінія набирає абсолютно нових, цікавих відтінків. Найбільш концентровано це відчувається, коли читаєш лист, що його написала Даша перед відльотом Кіри до Франції. Помітьте, що Кіра вирішує прочитати його лише коли вже летить до Києва. Власне, у повісті є два епізоди аналогічного значеннєвого масштабу: це відвідини парку атракціонів, на який її колись запросив старенький перехожий, обіцяючи покатати безкоштовно на «Ромашці», та оцей лист, в якому розкривається зміст будь-якої дружби й сила ностальгії («...і в твоєму домі буде пахнути молоком і яблуками, і ти ходитимеш по підлозі боса, і збиратимеш нові намиста...»).

Кіра народилася за часів Радянського Союзу й була ще дитиною, коли величезна країна перестала існувати. У книзі ці події відображаються з дитячого ракурсу. На прикладі власної сім'ї, яка, як найменша соціальна одиниця, повністю віддзеркалює «здоров'я» держави, Кіра з іще дитячим, а згодом підлітковим баченням, всотувала усю непередбачуваність цього світу. Водночас героїня виявляється по-своєму попсовою у думках і діях. Вона не запам'ятається читачеві як харизматична особистість. І хоча авторка нагородила її такою цікавою й творчою професією, все ж, цього малувато, аби говорити про незвичайність героїні:

«У свої чотирнадцять років Кіра була ще дівчинкою (хоча не дуже акцентувала на цьому, бо цнота їй здавалася, радше, вадою). Втім, вона вже тягалася по районних гендлях із друзями, курила драп і вже точно знала, чого хоче в житті». Вона пересічна, типова насправді. І це одна з причин, чому твір ковтається легко і так само легко забувається...

Враження після прочитання двояке. Розумієш, що це одноденка, яку напевне більше не схочеш перечитати, проте водночас маєш відзначити, що дещо з композиційних задумок Ірі Цілик вдалося реалізувати досить гідно. У книзі є й кілька доволі комічних моментів. Серед них - історія з купальником Кіри, що трапилася на вступних іспитах і поради куратора жінкам-режисерам.

При оформленні на обкладинці використано роботу Олесі Драшкаби, яка повністю відображає суть повісті: героїня у творі намагається оголити у напівщоденниковій формі свої рефлексії, неначе сканує себе не лише психологічно, а й фізіологічно. А от редакторам «Факту» можна було працювати ретельніше. Це не перший випадок, коли у книзі зустрічається немало лексичних та стилістичних помилок.