Теодозія Зарівна, «Вербовая дощечка»: Історія, виспівана журливою піснею

«Ой, не шуми, луже, дуже,
Ти, зелений гаю,
Не завдавай серцю жалю,
Бо я в чужім краю... »

Саме так почуваєшся, читаючи цю несподівано українську книжку. Попри всю твою власну українськість, попри те, що спостерігаєш описувані пейзажі щодня, почуваєшся так, ніби все написане далеке від того краю, у якому живеш, - у книзі тої України більше, ніж її є насправді...

Текст «Дощечки» пересипаний піснями - тими, які знаєш із дитинства і тими, яких не чув ніколи. Дивно, але вони кожного разу та зачеплять якусь заіржавілу струну глибоко на горищі душі, якщо душам взагалі властиво мати горища.  Багато в книзі пекучого болю, багато такого, від чого скимлить у грудях і смокче десь під шлунком. У ній історія справжня, історія мого народу - зумисне чи від збайдужіння молодих замовчувана і забута. Авторка значно старша за мене, свою читачку, і тому мені важко її зрозуміти до кінця, але її мудрість і досвід викликають повагу й трепетну цікавість.

Здається, їй байдуже до того, що про неї подумають її читачі, чим дорікатимуть критики. Вона пише, що думає, що допекло, що не дає спокійно спати. У книзі поряд зі смутком - тонкий сарказм, поряд із відлунням старих образ - мрійлива довіра до світу, у якому, може, і не трапляється див, але у якому таки трапляється щось справжнє. Стара хата, добра людина, дивовижний чоловік і глибокі почуття. Світ, у якому можна щиро співати дуетом.

Велику частину тексту можна розбити на цитати й оповідати їх дітям. Глибинність зболеної розповіді чіпає за живе там, де думаєш, давно серце згрубшало й оніміло. І хоча де-не-де написане здається затягнутим, перенавантаженим, вже аж занадто жіночим і персоналістським, проте прочитується щось між рядками таке непритворне, нефальшиве, що не дозволяє відкласти книжку в бік і перемкнутися на сучасну реальність.

«Вербовая дощечка» виспівана в етно-стилі, трохи стилізована під записаний на диктофон музейний експонат - для видимості, але загалом, акорди чисті, ноти добре взяті. Бо авторка тут суголосна зі своєю героїнею, котра відкладає ручку й свої мемуари, щоби схилити голову на плече коханому чоловікові й співати разом із ним: «Не знала, чи вернеться ще раз до мене те, що втратила нині у старій дерев’яній хаті, але я точно знала: ні з ким мій голос не звучав і не звучатиме так, як звучить він зараз, допоки ми разом. А це для мене завжди мало велику вагу».