Історична солянка від Ярослава Грицака

Чи не кожного історика, ще з університетської лави, тягне до широких світоглядних тем, категоричних суспільно-філософських висновків та глобальних узагальнень. Та біда, сучасна історія – точна наука, яка визнає лише суху мову фактів, обгрунтованих надійними джерелами, а вищеозначене, тим більше в молодому віці – єресь, яка легко зводить на гуманітарні манівці, а далі – і на маргінеси. Та коли ти виростаєш у великого і солодкого світоча вітчизняної історичної науки, і при цьому все ще свербить написати щось живіше від нудних монографій, вітчизна тобі подарує ту слабину. На, маєш! І що? Часом з того виходять цілком некепські речі, які на люд посполитий справляють більший влив, як тоті монотонні монографії. Саме такий щасливий випадок маєм із Ярославом Грицаком і його збіркою есеїв та інтерв’ю з мало оптимістичною назвою «Життя, смерть та інші неприємності».

Книжка ця ламає одразу два традиційних наукових табу: у ній майже не обмежений діапазон тем і теми ці так чи інакше стосуються сучасної, а отже політизованої, історії. «Кожне з цих есеїв, - пише автор у передмові, - коротка оповідь про сюжети з неподієвої і негероїчної історії. Вони написані з вірою в те, що ми повинні звертати більше уваги на тривалу перспективу, аніж короткотривалі події, на повільні зміни, а не драматичні епізоди. Усі сюжети взято з українського минулого, але в ширшому... глобальному контексті. Цим контекстом є велика модернізація, що почалася яких п’ять сторіч тому, а закінчилася щойно з падінням комунізму. Умовно це можна назвати... «модернізація» і «вестернізація»... постання України, її історичний розвиток, а головне – її сучасні проблеми – неможливо зрозуміти поза цим контекстом».

Перша і найбільш наукова розвідка, за яку береться автор – причини сучасних демографічних процесів, унаслідок яких українська нація повільно старіє і вимирає. Традиційно основну причину цього бачать в Голодоморах і війнах ХХ століття, що тягнули за собою стільки жертв, особливо серед чоловіків, дітей. Пан Грицак вказує, однак, що сучасне зниження рівня народжуваності – процес глобальний і спричинений якраз підвищенням рівня життя. Наступні есеї присвячені цінностям українського суспільства і потребі їхньої модернізації. Автор наводить дані, за якими кращий і швидший економічний розвиток мають ті країни, які відмовляються від традиційної системи цінностей, а прагматично зосереджуються на досягеннні максимального самовираження кожною людиною. Натомість, зважаючи на ті ж суспільні катаклізми ХХ століття, український народ, як на Сході так і на Заході, найбільшою цінністю має власну індивідуальну безпеку, а відтак не готовий до швидких реформ чи активного впливу на власну державну еліту. Тим пояснюється різниця у пострадянському розвитку і різна швидкість реформ в Україні й, наприклад, Польщі.

Ті, хто знає Ярослава Грицака як «деміфологізатора» і дослідника життя Івана Франка, знайдуть у цій книжці хіба загальний виклад того, що раніше доводилося читати у статтях спеціально тому присвячених. Натомість інтерв’ю, дане польській «Газеті виборчій», про Степана Бандеру таки здатне зачепити за живе. Класичний націонал-патріот не зможе читати його без брому. Одним воно здасться спробою улесливого «лібераста» догодити полякам, а комусь – спробою тверезої незаангажованої оцінки. В будь-якому разі, думка провідного галицького історика про Степана Бандеру заслуговує на увагу. До «особистісного» у книжці належать і одкровення пана Грицака як учасника внутрішньої кухні телепроекту «Великі українці», в якому він брав участь як експерт. Коли про велич починають судити не з погляду історії, а з допомогою смс-вікторини – неминуче з’являється «транзитний сервер». За словами Ярослава Грицака, насправді телеепопея продемонстрували лише одне: Бандера таки вождь!;)

Наш автор долучається і до традиційної діяльності українських істориків нової школи – робить стислі конспекти-переклади праць західних колег, на ходу їх доповнюючи чи полемізуючи з ними. Так він розглядає дві великі трагедії: Голодомор та Голокост. У першому випадку Ярослав Грицак ордою аргументів проходиться по американському історикові Маркові Тавгерові, який твердить, що Голодомор не був геноцидом українців, не був геноцидом взагалі і не був запланований згори. Цю думку підхопила відома, з дозволу сказати, українська газета «2000», проголосивши Тавгера провідним істориком, тоді як він є лише викладачем у провінційному американському університеті Вест Вірджинії. Навпаки, коли йдеться про Голокост, Ярослав Грицак йде за дослідженням професора таки провідного Колумбійського університету Іштвана Деака. Парадигма – «як було насправді», тож читач дізнається багато нового про мотивації до виникнення Шоа, участі в його проведенні німців, українців та самих євреїв.

Спробою пояснити «загадкову галицьку душу» для пересічного східняка-донеччанина є інтерв’ю Ярослава Грицака, дане донецькому виданню «Остров». Коротенька спроба заглянути у душу російську, напередодні минулих президентських виборів Мєдвєдєва, вже трохи застаріла, проте думки автора, викладені там, актуальні для РФ ще з часу розпаду СРСР. Нарешті маємо кілька подорожніх замальовок пана Грицака – про довоєнну Грузію президента Саакашвілі, з її контрастом між ефективними реформами та диктаторськими «перегинами», а також про сучасну Японію – народ якої зі справді «дзенівською» впертістю намагається затерти сліди свого минулого і збудувати ідеально-глобалістичну безлику цивілізацію – край бетонованих річок, знищених пагод та сірих прямокутних будинків, як можлива візія майбутнього цілої планети. На завершення – прогноз погоди у світі на 25 років від Ярослава Грицака. І авторська порада – опирайтеся дедалі бурхливішій течії історії, зупиніться, перейміться миттю, а потім ідіть робити справи «вищі та вічні». Так ми її, цю історію, переможемо, спромігшися закарбувати у ній наші імена.