Блукання полем квітів Мар'яни Савки

Квіти цмину зацвітають

Зацвітають квіти цмину 

Порушуючи хронологію, як її може порушувати лише родинний фотоальбом, в якому змішались світлини з альбомів кількох поколінь, кількох родів - козацьких, шляхетських, татарських,- з нескінченними обличчями тих, кого майже не знав, кого любив, кого втратив, так само пишу рецензію на книжку, що вийшла раніше за нещодавно рецензований «Бостон-джаз, але теж заслуговує уваги, як і кожна фотокартка з пожовклого альбому. Такі альбоми, певно, зберігаються на найвищій полиці поруч з документами, грішми, такі альбоми пухнуть, як люди безхлібними зимами, але не від голоду, а через відсутність уваги. Ніхто не гортає крихкий фотопапір, на якому закарбувалось щось більше за гру свтіла і тіні, ніхто не торкає сучасними пальцями жовтаві обличчя найкращих людей у світі, адже

люди, яким не байдуже до тебе,- це і є твій найбільший скарб.

Але пальці знаходять потрібну світлину. Обережно відокремлюють від інших. Перегортають. Читають напис: Бабця П. 19** рік. Саме в цей момент виникає розуміння, що на картці не вистачає чогось життєво важливого. Вірша-присвяти. Адже хочеться віддячити кожному родичеві за той внесок у власну значимість, у той подарунок, який вони зробили саме тобі - квиток у життя. Вони не знали про майбутнє існування такої дитини, яку народить одна з далеких племінниць, але їм, людям з фотографій, було не байдуже до тебе.

Неслухняні пальці далі перебирають, ніби струни, пожовклі або зблідло-сірі світлини. Раптом знаходиш щось несхоже на звичайну картку. З уявного альбому дістаєш книжечку формату трохи більшого за той, який зазвичай замовляють у Фотолюксах. «Квіти цмину». «Що ж, якщо це і сон, то чому б ні?» - думаєш, заглиблюєшся у читання.

Квіти цмину такі ж незліченні, як і фотографії у родинних альбомах, такі ж жовтаві та запашні. З кожною зірваною, прочитаною сторінкою заглиблюєшся у вир облич. Серед героїв життя поетеси проглядають власні родичі. Вони тут, за непричиненою хвірткою, одразу біля річки або на лавочці біля колодязя - спинились, щоб попити. Здається, треба зробити один крок, аби оживити тих, від кого залишились лише імена - Гаврило, Кирило, Ганна, Параска, Дмитро... де ви тепер?

Вона мені навіть не снилася

просто лишала

пляму білого світла

на маленькому ясику,

аби темрява ночі

не лякала дитини

Але що це? Пальці обережно дістають фотографію. На ній - усміхнене обличчя, щоправда, неможливо сказати, яким часом датоване. У куточках - згини, ніби неодноразово перекладали, раптом розумієш, що ця фотокартка жовто-чорна, як і квіти цмину, як і всі інші фотокартки далеких забутих родичів, загублених серед чужих альбомі,-  твоя власна. Тим самим ти долучаєшся до найбільшого скарбу - людей, яким не байдужі всі ще не заповнені фотографії, ті, для яких ще не надруковано фотопапір, плівку, не випущено надсучасну камеру, ті, яких народять твої власні онуки. Тому зараз не залишається нічого, окрім як докладати до альбому власні світлини з віршами про кохання на звороті.

Якби небо було, як ми,-

Заховало б свої громи

І спочити лягло у травах,

Якби небо було, як ми

Починаєш спочатку.

Кожний вірш, ніби фото, після перегляду якого залишається важкуватий, насичений присмак, жовтаво-чорний, ніби від трав'яного чаю, наповнений змістом, ніби від міцної кави, неосяжний.

Кожний вірш - інтимний, відвертий. Поступово прив'язуєшся до людей, які вже відійшли, але все ще живуть у рядках творів Мар'яни Савки, споріднюєшся з кожним звуком їхніх імен. Поетесі вдалось віддячити всім рідним, чий слід зберегла фотокартка, всім, хто залишився невловимими через відсутність у потрібному місці фотокамери, всім, хто подарував це життя. Натомість, вона оживила їх, власних творців. Хоча б на момент звучання віршів та тремтіння захоплених поглядів.

слово

       немовлене

світло    

       крізь пальці

доторк

         до серця

самими

         крильми