Міське божевілля - хвороба, заради якої варто жити

Почнімо з банальщини: можна виділити незліченну кількість видів книжок за найрізноманітнішими критеріями розподілу. Одним із таких, дуальних за своєю природою, критеріїв є самодостатність твору у контексті літературного процесу. З одного боку, є твори, що можуть сприйматися однаково, припустимо, в Пабельон-де-Артеага  і в тому самому Лондоні, що по праву вважається центром світового книговидання, не в останню чергу завдяки тамтешньому книжковому ярмарку. Така література зараховується до класичних зразків свого жанру і служить взірцем для наступних поколінь літераторів. Але існує у цій системі координат й інший вид – твори, що є категорично прив’язаними до місцевості, про яку вони написані і в якій формувався світогляд автора. Така література являє собою чіткий історичний зріз процесів, що відбувалися в суспільстві на момент написання і дозволяє більш глибоко осягнути їхню сутність. Такою літературою є творчість запорозького письменника Валентина Терлецького.

Говорити про нову книгу Терлецького без прив’язки до його рідного міста неможливо. Запоріжжя приховує в собі конфлікт між мистцем і оточенням – розвинутий індустріальний комплекс не може не впливати на психологічний стан людини, що не пішла працювати на завод, подібно сотням тисяч своїх земляків. Ба, навіть насмілилася протиставити себе усьому пролетаріату. Божевілля? Так. Тому «Хроніки міських божевільних» – не випадкова назва. Попри на те, що в книзі дійсно є описи справжніх міських божевільних, автор розглядає феномен міського божевілля значно ширше – він захоплюється відчайдушністю людей, що з власної волі вирішили акцентувати свою інакшість. Це – божевілля пошуку самого себе у буденності.

«Хроніки міських божевільних» є логічним продовженням першої книги Валентина Терлецького – «Рок-н-ролл, стакан, кохання», хоч сам автор наголошує, що остання книга є завершальною частиною автобіографічної трилогії. Наразі, друга її частина світу не побачила, але цей факт не псує логіки викладу, адже чіткої сюжетної лінії романи не мають. Оповідаючи про другу книжку Терлецького, не можна не згадати першої: після свого виходу вона зчинила чималий галас у запорозьких журналістсько-музичних колах – автор за сумісництвом є музикантом і журналістом. Причин для занепокоєння у інтелігентських кіл було більш, ніж достатньо – автобіографічна подача Валентина Терлецького викривала найпотаємніші моменти його життя, а разом з тим – і найпотаємніші моменти життя інших учасників подій, що мали нещастя перетнутися з автором під час описуваного періоду. У найвідвертіших сексуальних сценах вгадуються цілком реальні жінки – Терлецький вражає своєю безапеляційністю в описах своїх статевих контактів. Звідти ж можна дізнатися про таємниці ведення прямих ефірів на державному обласному телебаченні, або ж – про особливості інтерв’ювання місцевих рок-зірок молодими журналістками. Автор безжальний навіть до колишніх друзів – сміливо знімає покривало таємниці з їхніх сексуальних вподобань, і навіть замахується на святе – звинувачує фронт-мена однієї з груп, лідера українських чартів у нетрадиційній орієнтації. Терлецький не дуже охоче змінює прізвища, намагаючись залишити впізнавання прототипів якомога легшим, а подекуди – лишає учасників подій під своїми іменами.

І от – друга книга. Якщо ви чекали від неї таких самих карколомних викриттів запорозьких таємниць, то ви будете розчаровані. Цей твір – свідчення про стрімке дорослішання автора. Він більше без необхідності не захоплюється своїми сексуальними талантами, він не прагне через вир власного світу донести сутність переламного періоду у житті суспільства. Цей твір – споглядальний. Валентин Терлецький неначе озирається назад і бачить, що колишні досягнення на сьогодні є тільки номінальними, а справжнє життя почалося тоді, коли він взяв на себе певні соціальні зобов’язання. Він описує кризу середнього віку, але без гіркоти – просто констатуючи. Книжка насичена кумедними моментами, автор дуже іронічно ставиться до своїх пригод: концертні негаразди, суперечки між друзями, пригоди за кордоном – все це описується з якоюсь дуркуватою радістю, а ситуації, в які втрапляє головний герой, є настільки природними, що раптово ловиш себе на думці, що, скоріш за все, й сам би так само вчинив у подібній ситуації. Автор дуже обережно користується прийомом творчого наслідування, а тому, впізнавши у оповіді про поїздку на Ялта-Раллі хантер-томпсонівські мотиви, а в описі роботи громадсько-політичної організації – низький уклін традиціям театру абсурду, ви зрадієте майстерності атмосферного описування, а не скривитеся від кричущого плагіату. Не менш проникливими стали і ліричні вставки – Терлецький гостро передає біль втрати, жаль, тугу. Описи справжніх запорозьких міських божевільних просякнуті ніжністю, він дбайливо описує кожну дрібничку в одязі, поведінці, поглядах кожного зі своїх «божевільних героїв». Не можу окремо не відзначити пасаж про Льошу – одного з численних міських божевільних Запоріжжя. На мою думку – це вершина проникливості в прозі Валентина Терлецького, і перше, що приходить в голову, коли питаються, що мені запам’яталося у цій книзі.

Втім, автор не перетворився на такого собі агнця, як можна б було собі нафантазувати. Наприкінці книги пан Терлецький вивертає пачку дуже відвертих фактів з-за лаштунків запорозького ТБ, тим самим підтверджуючи, що обурення земляків не є стримуючим фактором для творчості, а навпаки – неабияке джерело натхнення. Тим паче, що слід враховувати – впізнати себе чи своїх знайомих тут зможе тільки дуже обмежене коло людей, а знайти для себе антиприклади – майже кожен.