Невловимі знаки долі: Остап Сливинський, «М’яч у пітьмі»

Перше, що спало на думку, коли взяла до рук «М’яч у пітьмі» Остапа Сливинського,  – книжка не стане на поличку моєї домашньої поетичної бібліотечки через незвичність формату. Зовнішня нетиповість видання, а саме, видовженість у ширину, – не просте капризування дизайнера-оформлювача, а необхідність, зумовлена розміром поетичних рядків. Сергій Жадан у післямові завважує, що довгі рядки роблять вірші елегійними, що Остап це добре розуміє, тому й вибрав таку форму. Справді, пейзажно-розмислові верлібри Остапа Сливинського створюють настрій легкої зажури. У цій книжці майже немає ні реальної, ні ідеальної України – чимало польських імен, європейських пейзажів та інтер’єрів, вкраплення іншомовних слів та висловів. Її герой – мандрівник, громадянин світу. Це, напевно, зумовлено біографією автора, що неодноразово жив у різних країнах та й досі часто подорожує.

В одному з інтерв’ю поет зізнався, що найвищі прозріння приходять до нього серед ночі, «коли ті, що пізно лягають, вже сплять, а ті, що рано прокидаються, ще сплять», саме тому, напевно, у віршах часто згадується сон, безсонна ніч, пробудження, ранок. Наприклад, сон: «можна заночувати в повітрі, аби земля / не напирала у сни...» («Limbo», с.8); «все ще можна врятувати, якщо сон не урветься» («Вірш на кінець осені (2)», с.13); «я вже неспроможний / Писати і неспроможний вернутися в сон» («Марія», с.17), «коли проходить кіт з усе ще темним у ньому ієрогліфом сну» («Tribute to Marcin Świetlicki», с. 36), «Я теж не знаю, коли доля проступає хоча б у своїх найнепевніших контурах. / Уві сні?» («4:25», с.39).

Вірші наповнені розлогими запитаннями чи то до себе самого, чи до уявного співрозмовника: «...Чому домовленим паролем не озивається саксофон / у мансарді навпроти, не реаґуючи на три короткі зблиски ліхтарика?» («One smoky hour, before the day falls», с.20) або «...Інакше чого / ми ніби затанцювали, зустрівшися поглядом – через мить, коли я остаточно прокинувся?» («Два вірші для Н.К.», с.27) та ін. Однак зрідка між запитань виринають яскраві твердження, авторські крилаті вислови: «...я ніби пляшка з вибитим дном, на якій грає Його ангел» («Папа», с.11); «...мовчання забирає найкращих. Ніхто з них не озвався ні словом» («Повернення», с.14); «Любов – як незайнята радіочастота, на якій зрідка хто-небудь / Затримується, аби почути дещо своє...» («Марія», с.17); «До мене стукає серце, ніби я ще нічого не знаю» («Небо над Берліном», с. 35).

Автор створює певну духовну реальність, де поруч із ліричним героєм існують боги, ангели, духи, душі, привиди, тіні, птахи. Такий синтез нагадує японські аніме: «роздратовані боги цілого мого життя, грізні й ласкаві духи» («15 секвенцій», с. 5); «мої недорослі духи» (с. «Eva», с.16); «...заступають на варту ранкові духи» («Марія», с.17); «голодні духи і птахи» («[Wenn] Das ganze Land schläft», с.40); «Янгол, перейшовши на той берег, викручує поділ» («Мені сниться Богуш Золаї...», с. 31); «Світ переповнений ангелами – / у закамарках тіла […] у просвітках між вагонами […] вони / диктують свій початок...» («Світ переповнений ангелами – ...», с. 46). Час від часу виринають натяки на віру в Єдиного. Ось вияв християнського світогляду: «Десь є міністерство відповідей, хтось повин закінчувати історії...» («Tribute to Marcin Świetlicki», с.37). У текстах також містяться напівпрозорі біблійні ремінісценції: «...А де сум’яття лози, / і чому в твоїй Книзі нічого не написано про неспокій виноградаря?» («Мені сниться Богуш Золаї...», с.31); «Твої тіні і демони, навіть якщо Ти їх покличеш, зупиняться за крок від Тебе, / так і не скуштувавши Твоєї риби й вина» («Get to», с.34), «Дивлюся на Схід, де ведуть осла і спиняються на ніч довкола теплого / Попелища...» («Марія», с.17).

Вода – улюблена стихія Остапа Сливинського. Цей символ у найрізноманітніших варіаціях (морська, прісна, фосфорна, зелена, жива вода; дощ, злива, повінь, глибінь, ріка, озеро) має широку палітру значень у віршах автора. Також поезія містить чимало образів світла (про це розгорнуто йдеться в рецензії Богдани Матіяш «Любов і світло, із яких починається вірш».

Збірка Остапа Сливинського «М’яч у пітьмі» цілісна. Здається, ніби ці вірші писалися впродовж двох сезонів – літа й осені. Виявляється, це улюблені пори року поета. Окрім наскрізних образів води, світла, сну, знаків, м’яча, духів та ін., деякі фрази із певною видозміною перетікають із вірша у вірш, скріплюючи твори у своєрідний ланцюг. Наприклад, у поезії «Вперше за довгий час я зрадів зливі...» (с.7) сильний дощ порівнюється з пральною машиною («все закрутилося, наче пралька, повна / Білого вина»), а перегортаєш сторінку – і в наступному тексті «Велике прання, / Влаштоване цілонічним туманом?» («Limbo», с.8). У тому ж вірші «Limbo» перший рядок такий: «Пагорби поночі були ніби розкидана постіль», а в наступній поезії («Вихід», с. 9) у третьому рядку також ідеться про «розкидану постіль», але вже не метафорично, а буквально: «хмара цинкового пилу розтане над нашим неприбраним ліжком». Важко сказати, чи це навмисний прийом, а чи підсвідоме нанизування образів.

Ліричний герой прагне пізнати суть речей, вловити те, що постійно вислизає, тому приглядається до кожного знаку, натяку, але не може їх розтлумачити: «...все написано усередину, до цього непевного знака, / Самочитального ієрогліфа...» («15 секвенцій», с. 5), «дорожні знаки вказували один на одного» (с. 6), «...зображення, повне невідомих мені знаків...» («Eva», с.16), «знаки нашого невидимого письма...» («Мені сниться Богуш Золаї...», с.31). Образ м’яча, що не раз з’являється в збірці й винесений у її назву, – також таємний знак долі: «...м’яч, / що випадково залетів на веранду...» («Два вірші для Н.К.», с. 27); «Його янгол вирушає за здутим м’ячем, / якого відносить повільна течія» («Мені сниться Богуш Золаї...», с.31); «Яка сила виштовхує супроти мене м’яч[...]?» («4:25», с.39); «До чиїх воріт ми гнали м’яч у пітьмі, / коли вже неможливо було відрізнити вершечки крон / від далеких хребтів?» («До чиїх воріт ми гнали м’яч у пітьмі», с.52). Цей нібито випадковий м’яч виявляється зовсім не випадковим.

Світлини, що використані в книжці, зосереджують увагу на непримітних у повсякденні предметах (двері занедбаного будинку, шматок бруківки, каналізаційний люк тощо), цим самим роблячи ці предмети важливими й загадковими. Це вдало доповнює стиль поетичного письма. Загалом у віршах Остапа Сливинського всі речі й предмети значущі, як і надприродні істоти, що існують поруч із матеріальним світом.