«Поштамт»: Ніби ви особисто бухали з Буковскі

«Я втрапив у двері, сказав добраніч, увімкнув радіо, знайшов пів пінти скотчу, вихиляв його…Зрештою забрався до ліжка, до краю, перечепився, упав, випростався поперек матраца і спав, спав, спав…

Зранку був ранок, і я досі був живий. Може, подумалось, напишу роман.

І написав»

Ні, це не Буковські розповідає про історію написання роману «Поштамт» Це так прийшов на літературну ниву Генрі Чинаскі, головний герой цієї книги. Втім,  ані крихти не сумніваюся, що ці два чуваки — реальний і вигаданий, мали однаковий стиль роботи.

Трохи цифр. Буковскі витратив 20 днів на «Поштамт», що став його першим романом, в який він вклав  досвід 50 років свого життя. У США книга розійшлася накладом у 75 тисяч примірників, у світі продано 500 тисяч.

В принципі, зміст книги можна викласти одним реченням, і це не буде спойлером. Вона про те, як головний герой, прототип якого – сам автор, працює на американському поштамті. Не знаю, як ви, а я в дитинстві хотіла працювати на пошті. Здається, мене приваблювала досконала організація процесу доставки пошти, ну і, мабуть, висока місія: доправляти людям те, на що вони чекають.

Генрі Чинаскі вирішив стати поштарем через тривіальніші причини.

«Боже, поштарі тільки те й роблять, що листи розкидають і грають баб. Це робота для мене, о так, так, так, так».

Не так сталося, як гадалося. Після роману ви вже ніколи не сприйматимете пошту, як раніше, навіть, якщо взагалі ніколи до того про неї не думали.

Незліченні виснажливі будні, копійчані гроші та багато іншого клопоту. У США у 50-і роки, про які мова в романі, у Буковскі, як і головного героя книги не було вибору: дякувати долі доводилося і за таку собачу роботу.

Втім, не важливо, що він пише про Америку. Більше того, мені здається, не важливо, що автор пише про пошту. Поштамт у книзі набуває такого узагальнюючого значення, як «Замок» чи «Процес» у Кафки, скажімо.

В принципі, мені з роботою пощастило значно більше, ніж Чінаскі. Але  це не має значення: у кожного свій поштамт. Недолугі керівники, дивакуваті колеги, тяжка праця, бюрократичні перепони, що не підпорядковуються здоровому глузду… Все це впізнавано і зрозуміло, незалежно від сфери діяльності. Мабуть, у цьому секрет популярності книги.

А ще в її оптимізмі. Попри все, головний герой його випромінює, ще й вас ним заражає. Буковскі — це вам не Кафка, о ні, він інший. Він ніби випадковий попутник у потязі, що під келишок до ранку встигає переповісти усе своє нехитре життя. Причому автор каже вам не більше і не менше, а саме стільки, скільки потрібно, щоб намалювати яскраву панораму життя американського пролетаря. Його розповідь дотепна, його самоіронія блискуча. Ось як Чинаскі, змучений вивченням посадової інструкції, веде діалог із вигаданим психоаналітиком:

«–І ти маєш все це вивчити?

– Так, лікарю.

– Що ж, хлопчику мій, – скаже він, повертаючи мені сторінки, – у тому, що ти не хочеш це вивчати, нема божевілля. Я б навіть сказав би, що божевільним ти став би, якби схотів це вивчити. З тебе 25 доларів.

Тож я проаналізував сам себе, і зберіг гроші».

А ще Генрі Чинаскі багато п’є. І багато грає на перегонах. І багато грає жінок. Галерея жіночих образів тут теж заслуговує на увагу. Подруга-алкоголичка із красою, що відцвіла до строку, німфоманка-спадкоємиця великого статку, численні  випадкові коханки на одну ніч, шахрайки та божевільні… І наш Гєник раз-по-раз лишає одну з них і йде шукати щастя деінде. Протягом 12 років поспіль він зберігає вірність лише поштамту, решта змінюється.

«Їй лишалася хата, пес, мухи та герані... Щойно я був готовий іти, вона розревілася знову. Я куснув її у вухо, праве, і вийшов із речами. Сів у машину й поїхав вуличками у пошуку знаку «Оренда» Це заняття не видалося мені незвичним».

Ще один важливий штрих до його портрету – Чинаскі не позбавлений сентиментальності. Ось як він відгукується про свою подругу-пацифістку, яка подарувала йому доньку: «Світ, може, вона і не врятувала, але серйозно вдосконалила».

Здається, я вже достатньо нарозповідала вам, щоб ви могли зробити висновок, варто вам читати цю книгу чи ні. Але наостанок ще кілька слів про переклад. Адже він вважається першою ґрунтовною публікацією Чарльза Буковскі українською. Перекладач сторнґовський добряче попрацював. Мова книги колоритна, грамотна, і я дістала від неї задоволення, щиро дякую. Єдине, до чого я таки присіпаюся, так це до перекладу ненормативної лексики. Не люблю, коли брутальною лайкою компенсують нестачу словникового запасу. Але тут вона просто таки проситься до тексту. Переклад значно, значно м’якший за оригінал. І за життя. Ну, не говорять українські маргінали словами на кшталт «довбограник», «прутень», «льотка». Хоча,  я – за, хай би так говорили.

Даєш український переклад Буковскі в маси!