Оксана Луцишина: Говорити про відверте, не червоніючи

    Книга Оксани Луцишиної «Не червоніючи» може стати вашою персональною перепусткою у світ відвертостей жінки, свого роду наочністю до психологічного посібника «Якою є жінка». Абонемент дійсний на 10 сеансів гіпнозу, бо саме з 10 новел складається книга - коротких, різних за своєю силою і якістю, але безперечно – вартих уваги.
  Маленька, приємна і тепла - такою книга була до початку. Близька за відчуттями,  психологічна, по-своєму рідна – такою стала після прочитання.

Якщо б на курс сеансів гіпнозу складали прес-реліз, то він міг би виглядати так:

Частина 1. Все починається з дитинства.
   «Любий таточко», - солодкаво говорить героїня до свого тата (і так само називає першу новелу збірки). Вона пригадує часи щасливого дитинства, прогулянок, читання казочок перед сном. Парадокс лиш у тому, що переосмислюючи ті часи, авторка розуміє слабохарактерність батька і небажання боротьби за краще місце під сонцем. Дитинство щасливе лише для дітей, бо ж ставши дорослим, відшукуєш всі його плюси і мінуси. Мінусів, здається, більше.

Частина 2, ота що сімейне життя.
   «анатомія огиди»
Коротко і …вбивчо. Історія проста. Молоде подружжя і маленька дитина. Ідилія у сімейному житті. Далі наводиться повний перелік благ у вигляді квартири, хорошої роботи і теде, проте героїня не витримує плачу дитини, це по-перше, не витримує хорошості чоловіка, це по-друге, ненавидить себе за невдячність, це по-третє, але «по-четверте» у цьому реченні так і не прозвучить - жінка перерізає собі вени. Замість хепіенду – цитування Ісайі з Біблії.

   «така вона є»
  Дядечко Фрейд говорив, що сни – це наше підсвідоме. Якщо матері сниться, як вона бавиться у ліжку зі своїм сином, Зігмунд лиш усміхнувся б. Але сон не для аналізу, сон - для відпочинку. Маючи на руках маленьку дитину, останнє вдається не так часто.

  «дитя омріяне»
Про 3 жінок і їх ставлення до дітей – так міг би називатись цей сеанс гіпнозу. Бабуся і мама страшенно хочуть внуків-правнуків. Вагітна дочка – дитини не хоче. Як не/логічний висновок - дитини не буде.

   Сеанси були різними. Деякі – нестерпними, деякі – тягучими як стара жуйка, деякі заслабкими. Але спроба Оксани Луцишиної описати внутрішній світ жінки насправді благородна, особливо в миті, коли для навколишніх жінка, здавалось би, має випромінювати щастя і вселенську радість.  
   З обкладинки гріє теплом шалика, з нутрощів книжки грію себе думкою, що колись ми, жінки, ті що мешканці Венери, навчимось розуміти їх - інопланетян з Марсу. В свою чергу марсіани, приносячи каву зранку в постіль і шепочучи на вухо: «Доброго ранку», розумітимуть нас, жінок.