Смакуючи "Сьомгу" Софійки Андрухович

Ця популярна книга сучасної української письменниці є у багатьох книгарнях, але я натрапила на неї в тій, що при арт-кафе «За двома зайцями». Дуже вразила обкладинка.  В першу чергу завдяки їй книга сама одразу «впала в око», «лягла в руку» і ще, як там кажуть. Швидко й прочиталася.
«І навіть тут, у цій двометровій туалето-ванній зі стоячим душем та пліснявою на стінах, я не можу почуватись безпечно.» Такими екзальтовано-страхітливими словами і починається четверта книга Софії Андрухович «Сьомга». І уявний сеанс психотерапії, і стриптиз, і харакірі… Саме так характеризують даний твір сучасні літературні критики, вимочуючи ці шість лірично-бутафорських історій, які власне і складають цикл книги, у надміру концентрованому настої з трав вуаєризму. Страх і спокуса – це очі душі головної героїні. Ці два поняття не є ні тотожними, ні діаметрально-протилежними. Страх – це велике око: нажахане, невпевнене, незахищене, шоковане. Це все – дитяче. Людині характерно нести крізь роки весь цей оберемок страхітливих «квітів», постійно аналізувати його, намагатись якось висміяти його або ж кинути у бутафорський прообраз, що навіть саме Минуле підніме у дикому здивуванні свої старечі кошлаті брови, не витримавши такого різкого переосмислення того, що теоретично мало вже припасти товстим шаром пилюки.
Спокуса – дещо іншого характеру: вона має примружені очі, хитра – вона викликає всі похідні, які ідеально правильно описують якості страху. Подібний дисонанс викликає перфектну амбівалентність, точене роздвоєння, що неминуче призводить до внутрішнього конфлікту власного «Я» з фобіями та невпевненостями, які не дозволяють бутонові нарешті розкритися і буяти рясним цвітом. Дитячі фобії, незахищеність, наївність, крихка психіка, нерозсудлива довіра – шкідливий бур’ян, що толочиться неораним молодечим полем безкрайого серця героїні.
Вона – фанатично щира у всіх своїх описах, розфарбовуючи у червоне даремне сублімативно-позерське намагання самовиправдатися на сторінках, що пахнуть червоною рибою, крізь призму егоїстичного бажання – звалити своїх ворогів і повстати, мов фенікс, із попелу. Це розмальована ковдра, у яку можна вкутатися зимового прохолодного вечора і почуватися захищеним. Це дзеркало, на якому розписаний ти. І дивлячись на своє відображення, відчуваєш кожну літеру і кожне слово на кожному міліметрі своєї шкіри. Це монолог. Інтимна розмова зі своїм двійником, себто душею. Це щоденник, у який ти кидаєшся стрімголов, мов з кручі. Цей політ з невідомою кінцівкою розкриває таємні зябра давно заблокованих чакр, і ти нарешті вмієш подивитися собі у вічі.
«Епідемії одержимості охоплювали монастирі з блискавичною швидкістю – і вони, обителі Бога, з яких, здавалося, уже були прорубані ворота прямісінько до Раю, ставали раптом місцем релаксації для Сатани.» Одного разу я запитала свою подругу, що для неї є найбільшою спокусою в житті. Вона підняла голову якось так демонстративно-лірично, задивилася на мить у тьмяне світло душної кімнати, а потім сказала: «Людина…» Ми самі створюємо ситуації спокуси кожного дня, виявляємо їхню наявність, потім нашу одержимість, і вже далі під вуаллю страхітливого бажання це все подолати, починаємо ускладнювати собі життя. «Диявол ховається в рисі.» І так самобутньо-самовіддано кидає нам у вічі порох легкодушної страхітливості. А ще кохання… Цього разу він посіяв зерна кохання. І що ж із цього вийшло?