«М’яч у пітьмі»: Світлі тіні Остапа Сливинського

Остап Сливинський, мабуть, дуже полюбляє ігри. Вони починаються ще від початку, з самої назви. Слова «М'яч у пітьмі» після подиву і нерозуміння викликають цілу бурю емоцій. Згадується дитинство, футбол з однолітками до ночі, солодкий присмак незрілості. Але Сливинський намагається зазирнути глибше:

До чиїх воріт ми гнали м'яч у пітьмі,

коли вже неможливо було відрізнити вершечки крон

від далеких хребтів?

Таке запитання постає  перед читачем у останньому вірші. Для чого ми читали цю книгу, навіщо, з якою метою? Також виникає питання до ліричного героя і його уявної половинки (необов'язково - Зорана чи Зорани, згаданих у останньому вірші, можливо, воно стосується усіх іменників жіночого роду, вжитих у збірці) - куди ж гнали м'яч вони? До чиїх же воріт? Чи були ворота своїми, чи суперниковими, чи ворота будинку, чи міста, чи раю, чи металеві, чи дерев'яні - які ж вони? Виникає бажання визначитись з їхнім геометричним місцем. Але це питання так і залишається риторичним.

У яке віконечко скаржитися на страх? -

продовжує питати автор після опису ледве не цілого Всесвіту. Це і місцини, бачені з м'ячем, і вигадані чи, можливо, знайдені  у одному з закапелків реальності, взяті з найвірнішого ландшафту - того, що зафіксувала очна оптика.

Остап складає слова у світи, з яких виникають Галактики:

Запалити секстант, прикликати ангелів, постелити їм у старій цегельні.

Але охопити весь ландшафт, весь зліпок оточуючої дійсності, вміло намальованої автором, неможливо одразу. Кут зору має сягати не 180 і навіть не 360 градусів. Читач має дивитись в себе, знаходити відгуки в своїх внутрішніх підземеллях та рівнинах. Остап лише підштовхує зазирнути глибше. Слова легко б'ються зсередини у скроні, іноді здається, що так пульсує кров. Але з кожним словом внутрішня вода тримає все впевненіше, ніжніше. Слова зливаються у роки, прожиті та майбутні.

Якщо рухатись збіркою у правильному напрямі, а не в зворотньому, як ми у цьому описі, читачеві, не знайомому з творчістю Сливинського, обов'язково бракнутиме повітря. Це перший етап усвідомлення. Другий може розпочатись з подиву чи навіть нерозуміння слів, що, здається спершу, не мають нічого спільного між собою, слів, що поєднані лише фундаментом друкованої сторінки. Щоб пристосуватись, читач переходить до третього етапу - читання зі швидкістю ходи. Кожен крок означає слово, кожне слово означає крок.

Я - міра значення, яку можеш витримати стиснутими, хоч і ослаблими після сну

колінами, і більше нічого, сьогодні.

Остап грає з уявою читача словами-подразниками, які дряпають зсередини, ніби кошеня - неболяче і несильно, але вперто і приємно водночас. Від таких слів уява розквітає далеко понад власні межі. Вона заводить читача у глибокі плеса, у неймовірність міста, у світло і тінь тонких пледів. До мередіану збірки наступає четвертий етап - пристосування. Словесні конструкції починають виглядати до біса органічно, так, як можуть пасувати лише створені одне для одного речі - як небо і земля, як вода і берег, як чоловік та жінка. Що вже казати, після певного моменту читача огортає ледве не панічний страх закінчення, як здається, нескінченного процесу перегортання сторінок збірки, читання віршів - вголос і пошепки, страх, який можна порівняти лише зі страхом смерті. Але автор не дає впасти, він обережно підтримує під лікоть і завершує зібрку, як деміург, що створює для свого світу ніч. Світло збірки вимикається. Але у пітьми ще можна розрізнити нечіткі грані образів:

Осінь приходить сюди, як конверт із віхтем трави, що запалюється сам і горить,

І не гасне, і танцює в пітьмі, як вогняна легеня, і грає з пітьмою

в якусь незрозумілу гру.

Так закінчується останній вірш збірки.

Але поза крапкою фізичною, друкованою чорним, не існує стін чи зачинених дверей, як зачинені жовтаво-чорні палітурки збірки. Можна закрити книжку, покласти на полицю, але слова з неї житимуть у читачеві, повертатимуть його до «М'яча у пітьмі», змушуватимуть гнати цю метафізичну кулю далі й далі, до повного розуміння - куди і навіщо.