Товариство загублених душ ім. Тараса Антиповича

Кажуть, зараз у світі панує культ тіла. Кажуть також, що сучасне суспільство втратило свою душу. Тарас Антипович, вбиваючи поміж книжкових сторінок грішні тіла кількох персонажів своїх новел, намагався таким чином воскресити розуміння душі. Смерть, доля і душа – головні метафізичні категорії й водночас герої шести новел. Антигероєм виявилось, як не дивно, грішне і багатостраждальне людське тіло. 

По прочитанні першої новели книги виникло неприємне відчуття незавершеності. Ні, я не претендую на досконалі знання з життя бомжів, але чомусь захотілось побачити всю цю ситуацію не так слабко прописаною. Єдині деталі, що чітко врізаються в пам’ять – це кількаразовий епізод з гріндерсами у головній ролі: «підскакую і вирубую Дорогушу (чи Рюрика, чи Накакаву ) носаком гріндерса» і заклинання-мантра «Я-тіло». Епізод з душею, яка замкнута в квартирі на вулиці міста Шалетт, починався дуже заманливим хорорівським трюком - дзвінки-дзвінки, довгі протяжні зумери, які все ж мали закінчитись отим сакраментальним «Алло». Проте, чомусь забракло гостроти і якоїсь сюрреальності, що почала проглядатися крізь текст. Та й після прочитаного відчуваєш розчарування і в голові нав’язливим ріпітом крутиться «А де ж тут логічний чи бодай нелогічний кінець?» чи «І це все?».

На щастя, ситуацію рятують наступні п’ять, або ні, все ж чотири новели. Бо, чи, може, то я така чутлива до сцен з бензопилою, які мають для мене виразну асоціацію з Джеком-різником й іншими милими персонажами фільмів жахів, але саме на другій новелі мені захотілось натиснути паузу і вже не повертатись до цих сторінок. Бо якось надто гостро уявились відрізані ноги, нюхові рецептори почали подавати мозку незрозумілі сигнали приблизно з таким же запахом, який стояв у гаражі з обрубками культуриста Штоца, а мозок і радий був створити усі оці сцени в моїй уяві. Вони настільки засіли в голові, що не вимкнеш їх, як телевізор, пультом, вони крутяться, ти знов і знов повертаєшся до них. Проте, не буду заперечувати, що свою місію психологічного удару новела «Ампутант» усе ж виконала – в пам’ять врізались не лише відрубані кінцівки, але й певні роздуми з приводу того, чому таке могла б вчинити людина (і чи могла б взагалі?).

Найневиннішою видалась резонансна - одними критиками розхвалена, однак і немало покритикована «Матрьошка». Зворушлива історія дружби в’язня Плакси і тюремного наглядача Свині, проста як двері, водночас цікава тим, що Тарас Антипович поволі входить у смак частування читача цікавими сентенціями на кшталт:

- У тебе жінка єсть?
- Нє, я тут живу.
- Шо, і спиш тут?
- Да
- Так чим же ти од мене отлічаєшся? Так само ж у тюрмі сидиш…
- Хер його знає...

Можливо, від них злегка пахне банальністю, але чомусь хочеться серед усього цього гармидеру людських тіл, душ і доль вишукувати щось більш узагальнене, з чого можна сформувати головну думку. 

Триста літрів слонячої крові, якими Антипович наповнив четверту новелу «Автопортрет слонихи Боні», чомусь нагадали сумні американські фільми про тварин, особливо цей епізод: «…А коли проїжджали майдан, ти побачив того зморшкуватого дядька з мольбертами, він сидів, ухопивши голову в руки, а слонихи біля нього не було, і ти зрозумів, що це ж її тобі підсунули, його слониху-художницю, бачили, що тобі вже байдуже, в кого стріляти, ще й здерли подвійну ціну…» Можете сказати, що такі сентименти, яких повно в голлівудському кінематографі і які насправді не мають нічого спільного з книгою Антиповича - надто невдале порівняння. Не знаю, чи мав на меті  епізод «натиснути на жалість», але клубок в горлі був сковтнутий. Тому, однозначно, зарахуємо цей момент як плюс. Як і, знову ж таки, сюрреалістичні сцени наповнення слонячою кров’ю пентхаусу крутого бізнесмена, і його марень про слонячих богів. Відчуття органічності розповіді не полишає протягом усієї новели – здається, лише так і мала бути написана ця книжка – з елементами нереальності того, що відбувається і межовістю розповіді, балансуванням між життям і смертю - ти от-от чекаєш кульмінації, найнесподіванішої і чим страшнішої, тим ліпше. Власне, Тарас Антипович це і намагався втілити в своїй книзі. Тільки от чомусь смертельні мотиви найліпше прослуховуються і прописані, на мою думку, саме в новелі про слониху.

Просуваючись далі, наближаємось до найбільш неоднозначного за формою шматка оповіді. «Магда, невіста Класика» - спокусливо красива назва, неочікувана форма і знову ж таки, очікування смерті протягом двадцяти сторінок. Римовані рядки, несподівані порівняння – саме тут найліпше відчувається смак метафор загалом простої мови Антиповича, натрапляємо на щось таке неординарне (принаймні для цієї книжки) як «репортери клацають, клацають, камерами простір мацають». Ця новела має найбільше суперечливості в собі, і на її прикладі можна прослідкувати найвиразніші психологічні мотиви серед усіх шести оповідей – стан Магди, людини, яка повністю віддалась роботі (цілком реальна сцена з життя), і не має задля чого більше жити, своє тіло і душу віддала Класикові. У це хочеться вірити, бо, справді, здається, хіба може бути по-іншому? Хіба могла вона вчинити інакше? І все це здається чимось цілком нормальним - і прихід класика, і оте її западання під землю. Сюрреалізм розповіді, який знову пробивається крізь товщу слів, затягує і ти вже не можеш зрозуміти, чому такого в житті не могло відбутись – тому, що воскресінь не буває, чи тому, що вся ця оповідь з самого початку здавалась тобі трохи нереалістичною. І саме в цій новелі Антипович вирішив погратися з читачем, запитуючи його: а хто ж той Класик? Певні моменти в оповіді налаштовують на те, що таким міг бути полтавський земляк автора, Микола Гоголь, до якого б дуже пасувала версія з летаргією. Та й як не крути, красивий би вийшов переспів назви «Мертві душі» на «Мертві тіла» - а це ж центральний образ «Тіла і долі». 

І нарешті, шоста частина з промовистою назвою «Уумф». Скидається вона, чесно кажучи, на трохи зайвий «хвостик» до загалом непоганої книги, хоча загальний лейтмотив тіло-душа усе ж збережено. І, здається, автор таки змирився з тим, що не суджено душі існувати без тіла – хай навіть вона там ув’язнена.

Тіло-душа-доля тіла без душі і душі без тіла – це, мабуть, дещо неоковирно описана тема Антиповичевих новел. Не хочу розписувати глибокий зміст задуму автора, думаю, він і так зрозумілий – назва говорить сама за себе. Безумовним плюсом книги є замкнене коло персонажів, в якому відбувається дія. Читача зацікавлює спостерігати за долями другорядних дійових осіб у ролі головних і водночас розуміти, що попри певну пласкість у розповіді про кожного з них – до цього зобов’язує обсяг, уявляється все ж цілісна картина – всі ці тіла й душі, веремія життів і обертів долі, затягує нас у внутрішній світ оповіді. Тісне коло персонажів, за межі якого автор не виходить, закритий соціум, товариство шукачів душ у світі панування тіл ніби посвячує нас у свої спільники. Саме тому й цікаво читати усе це – ти втягуєшся, ти вже на їхньому боці. І тебе вже мимоволі, навіть без повчальних елементів в цій книзі, починають відвідувати думки на кшталт тих, які штовхнули Тараса Антиповича написати свою «Тіло і долю» - чому світ вибрав тіло, а не душу?