«Дикі руські пані» у пошуках іншої долі

У моєї рецензентської іпостасі є цікаве поривання. Відчуваєш себе жителькою маленької країни, у якій кожна книга, що виходить друком, - то є Подія. Прагнеш не оминути увагою жодного твору, навіть коли це жіноча проза. Хоча, власне, чому навіть?..

В останній порції «Книжечки для дамської сумочки» «Дулібів»  вийшов роман Ганни Ручай «Дикі руські пані». Оминати його увагою несправедливо з кількох причин. По-перше, авторка - досвідчена письменниця, це вже її четверта книга. По-друге, він відображає важливі речі й у суспільній площині, і в «суто жіночоукраїнській».

Показовою є передмова самої авторки, яка готує свого читача до того, що у творі нічого жартома не станеться. «Якщо і правомірний розподіл літератури на «жіночу» й «нежіночу» (знавцям видніше), то, як на мене, коли «чоловічою» називають лише «бігалки й стрілялки», то «жіноча», в такому разі, має бути просто вбивчою - самими лишень словами.

 Жінка - істота жорстока.

 Інакше як би вижили її діти?»

 Тут, на мій погляд, має сенс згадати про Чарльза Буковскі. Власне, чому я акцентую на формулі «жіноча проза» і вважаю її визначальною для характеристики роману. Згадуючи про суто чоловічу прозу, в уяві постають низки творів - від примітивних детективів до популярного Чарльза Буковскі та прозового Володимира Висоцького; так само і жіноча проза асоціюється і з творами суто «домогосподарськими», і з текстами іншого рівня - від Вірджинії Вулф до Ренати Литвинової. Відсоток «попси» та «класики» приблизно однаковий серед творів чоловіків-літераторів і  жінок-письменниць. Хоча проблематика чоловічої прози зазвичай трохи ширша. Утім, іноді ця «ширина» дещо поверхова і, якщо придивитись, усе знову-таки зводиться до того, прийде вона сьогодні увечері чи ні. Коли, читаючи твір, хочеться надати йому дефініції «жіночий/чоловічий», на мій погляд, це найчастіше схоже на спробу діагностування літератури, якій довго не жити. Але є винятки - треба бути Чарльзом Буковскі, аби дійти до кінця своїм чітко ґендерно-визначеним шляхом і залишитися в історії літератури.

Та звернімося до твору Ганни Ручай. У романі ми простежуємо невеличкий проміжок долі двох жінок. Це еліт-мадам Марго (колишня Марія, яка з чистої Марійки перетворилась на відьму Марго) та дівчина, котра їде шукати кращої долі до Швейцарії, Світлана. Марго - колишня професійна проститутка, яка вибилася до високого у своїй сфері класу. До пенсії її випроводжали шанобливо, і свій бізнес вона розширила, вже самостійно залучаючи до нього нерішучих та знічених, якою і сама колись була. Вона відійшла від справ, їй виповнилося «золотих 55», вона їде до Швейцарії, де можна, нарешті, трохи дійсно пожити. В аеропорту їй випадково трапляє на очі дівчинка, яку «опрацьовують» дві подружки, аналізуючи її вже минулу і моделюючи новітню путь життя. Марго розуміє, що накреслений шлях не вартий цієї дівчини із світлими очима. Раптом Марго, жінка, яка побачила й пережила багато чого, відчуває, що їй хочеться виправити долю цієї дівчини, відчуває свою причетність до неї.

Роман має подвійну структуру, ретроспекції межують із подіями у реальному часі. Значна частина твору є монологом-сповіддю, що його виголошує до слухавки Світлана, розмовляючи із жінкою, яка невідомо чому перейнялася її долею. Мабуть, завдяки тому, що літературного конвеєру в нас поки що не вироблено, в українській жіночій прозі піднімаються суспільно важливі питання. Дівчата їдуть за кордон у пошуках щасливої долі, хоча наперед знають, що то не є краща доля. Просто інша. Отже, у пошуках іншої долі вони залишають своє напівжебрацьке існування, чоловіків, які ставляться до них, як до меблів, батьків, яким нема що їм залишити, окрім розчарувань. Звичайно, на такий крок треба наважитися. Адже змінюють дівчата таке минуле на напіврабське існування у статусі іноземної дружини, sauvage medames russos. І це у кращому випадку.

Отже, Марго дає кілька важливих порад дівчині, залишає їй свій номер мобільного та продовжує роздумувати над своїм подальшим життям. Світлана тим часом виходить заміж за швейцарця.

Книга справляє враження, поки її тримаєш у руках. Щойно починаєш займатися чимось іншим, світ роману поступово залишає свідомість і більше не торкається почуттів. З цього приводу пригадується вислів з фільму режисера Ф. Гері Ґрея «Будь крутішим» про Мішеля Блана, автора стрічки «Marche a l'ombre»: «Він же робив фільм «Звалюй!». Гадом буду, він справжній костолам!». Мабуть, Ганна Ручай не «справжній костолам».

Коли читаєш роман, відчуваєш себе обома ногами на землі, з якою щось треба діяти, бо так, як воно йдеться, не дуже до серця. Дивлячись очима Марго, усвідомлюєш: матеріальний комфорт цивілізованих країн - то косметичний ремонт напівзбудованого будинку, про який усі забули, що треба його добудувати.

Роман допомогає усвідомити, що наше відчуття «бідності» - то якесь глибинне невдоволення, що живе передусім у нашій свідомості. Від'їзд до іншої країни - це мандри у пошуках передусім просто іншого, вже потім - кращого життя. Краще змінити спосіб буття, ніж зрозуміти - що ж ми робими не так? Це з фільму Еміра Кустуриці «Життя чудове»: «Після Хіросіми немає ніякої теорії!» - «Хіросіма у твоїй голові». Другорядність у нашій голові.

Мені б дуже хотілося, аби ми цінували один одного та були уважними, замість того, щоб проходити нюанси становлення особистості в умовах дальнього зарубіжжя.

Завершити цю статтю хотілося б паралеллю із прозою Ренати Литвинової. Її альтернативний жіночий світ місцями викликає реакцію відторгнення, але він відчутий, так би мовити, жіночими рецепторами. Тобто жіноча проза - то не просто змалювання суто жіночих проблем, то є глибинне відтворення, або навіть сотворення, світу з точки зору жінки. Дякуємо пані Ручай за шматочок правди життя із цього світу.