«Урізька готика» Галини Пагутяк як спрага за іншим буттям

Для читача, знайомого з творчістю Галини Пагутяк, новий роман «Урізька готика» не стане неочікуваним. Притаманний авторці магічний реалізм, західноукраїнське іншобічне буття, персонажі — люди та холоднокровні опирі. Письменниця у черговий раз виринає з глибини свого буття, аби подарувати його часточку тим, хто живе переважно інакшою, звичною, реальністю. Вона не боїться звинувачення у провінціалізмі, бо віднаходить у ньому занедбане, але чисте джерело.

Роман доречно виданий «Дулібами» у новій серії видавництва — «Склянка крові з льодом» (також роман потрапив до п'ятірки лідерів конкурсу «Книжка року-2009» за версією ВВС Україна). Бо від твору, де зображено життя опирів серед людей, тягне нелюдським холодом. Власне, і об'єкт зображення, і мова роману працюють на одне: передати незвичну для пересічного мешканця матеріального світу атмосферу паралельного буття (небуття). Утім, всупереч попередженням та виноскам у книзі, мова твору не є надто важкою. По-перше, практично такою написано і «Слугу з Добромиля». Читач уже міг звикнути. По-друге, кожен, хто хоч раз читав Франка з відповідними посиланнями та тлумаченням, не знайде чогось принципово нового. Першоджерелом роману, окрім містичної специфіки села Уріж, де певний час мешкала письменниця, є нарис Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році». Ця подія досі щемить та відлунює у серцях сина одного зі спалених Петра та онука Орка, двох опирів, що живуть серед людей, намагаючись змінити свою природу.

Подієва канва – не головне у романі для Галини Пагутяк. Сам хід буття і, так би мовити, перебіг подій у небутті привертають її увагу, і вона береться передати найпотаємніші порухи кожного свого героя, тільки-но наближається до нього. Через це динаміка роману досить повільна та нерозгалужена, натомість ми маємо змогу відчути просторово-часовий присмак зображуваного. Отже, десь добру половину роману авторка милується своїми незвичайними персонажами — це або опирі, або люди, що з'явилися в Урожі мимохідь (фотограф Юліан та корабельний агент Владко, вуйко Митро та ін.). Інша половина роману присвячена зображенню здебільшого неприємних пригод, як-то: смерті дружини та молодшої доньки Петра (бо вони належали небуттю), минулого та упізнавання єгомостя Антонія, що також виявляється не зовсім людською істотою, виникнення урізького дідича пана Болеслава тощо.

У всьому ми відчуваємо суперечливу спрагу персонажів до іншого буття з його силами та можливостями. Уявіть собі картину: маленьке містечко на окраїні Імперії, куди не сягала цивілізація. Люди працюють коло землі, цілком залежать від стихій. Будь-яка негода чи прикра подія (а вони майже усі неплановано прикрі) викликає паніку, внаслідок якої шукають чергову жертву, через яку «все це сталося» (якраз отут опирі стають у найбільшій нагоді). Добре підґрунтя для фрустрації. Але і у цій буденності є інший бік, і то є інший бік самого життя. Це буття надлюдей — опирів, які наділені силою, невластивою для звичайної людини, та життя людей незвичної долі. На цілковиту безнадію прирік себе Петро, який прагнув відійти від своєї долі та сховатися під крилом церкви. І церква не врятує того, хто їй не належить.

Власне, Галина Пагутяк не руйнує і не спростовує стереотипи чи щось у цьому дусі. Вона живе у магічному світі, що не може бути зруйнований або спростований, як не можна спростувати воду чи вітер. У такому світі добро та зло гармонійно доповнюють одне одного, і сили протилежних таборів спокійно діють у своїх сферах впливу. Душа людини — простір для їх зіткнення, і слідкує за рівновагою отець Антоній, що не може навіть припустити думки, ким він є насправді. Письменниця Пагутяк не просто вірить чи зображує, вона свідомо живе у світі, який більше за матеріально репрезентований. Великий ресурс для слов'янської культури був частково знищений радянським гіперматеріалізмом із Павловим та його інстинктами замість Фройда з нашим підсвідомим. І коли ми припинемо нищити усіх, хто на нас не схожий, і навчимося співіснувати, поважаючи долю іншого, то зможемо використовувати сили та можливості одне одного і ставати досконалішими разом.

Найбезпорадніші персонажі у романі – отець Антоній та Петро Безуб'яків. Опир має підкоритися своїй долі — тобто взяти свою силу. Той, хто не кориться долі, є останнім серед людей. Син Петра Орко це розуміє краще за батька. «Добрі люди лишаються добрими, а злі — злими, якщо між ними є стіна. Те саме стосується і чужих». Маємо бути собою та користати своєю силою. Мабуть, «Урізька готика», передусім, саме про це.