Вхід до Помежів'я – у романі Варвари Жукової «Свідок»

Ефект від погляду, зверненого до об'єктів, віддалених від нас у часі, можна порівняти з ефектом від споглядання предметів у воді. В обох випадках побачене не відповідає тому, яким воно є у реальності. На кожному еволюційному витку спіралі свідомість людини ускладнюється, отже, колективна свідомість витончується, а висновки щодо минувщини ми робимо, виходячи з нашого сьогоденного самоусвідомлення. Незважаючи на це, а також на звичні складнощі зі збором інформації, Варвара Жукова (згідно з офіційною версією — письменниця з Москви), не тільки сміливо звертається до історичного періоду початку та середини 20-х років минулого сторіччя, а ще й додає містичного присмаку тогочасним подіям.

На думку спеціалістів з методології та історії науки, власне історія не є наукою у строгому сенсі цього слова. Історія скоріше являє сукупність фактів, збір та обробка яких відбуваються за науковими принципами. Адже перебіг життя людства не обмежується лише змінами у часопросторі. Минуле є іншим виміром буття. Можливо, люди, що жили століття тому, мали трохи іншу нервову організацію, можливо, вони мали інший поріг чутливості. Це викликає неминучі похибки при спробах моделювання минулих подій у будь-якому ракурсі. У ракурсі містичному це зробила Варвара Жукова у романі «Свідок». Власне, використовуючи значні прогалини у нашому розумінні історичних подій, і будує свою оповідь письменниця. Невибагливо переробляючи імена та прізвища тогочасних відомих діячів мистецтва та політикуму, авторка розставляє історичні фігури на відведені їм місця на шахівниці, основну увагу приділяючи світу їхніх почуттів.

У сюжетну основу роману покладено біографічні уламки з життя поета, який до сьогодні є несправедливо маловідомою фігурою в українській літературі епохи Розстріляного Відродження — Володимира Свідзінського. У тексті він фігурує як Свідок, Сведлик, Свердлик і, нарешті, Свєдінський. Авторка вводить до твору чимало відомих прізвищ. Якщо не помиляюся, з низки Храмовий — Муровий — Жиловий — Вольовий останній таки пан Хвильовий. Також сюжетну лінію складають і суперечливі настрої української інтелігенції, яка за післяреволюційних часів ще сподівалася підтримки з боку німецьких загонів, і бесіди літературного спрямування головного редактора газети «Нова Україна» — Храмового із тремтячими від політичної нестабільності письменниками, і навіть нестандартно орієнтовані алюзії тощо.

Якщо спробувати узагальнити картину, зображену в романі, то матимемо цікаве протистояння двох нерівних сил з неочікуваною розв'язкою. З одного боку, це сталініана(використаємо цей термін на означення світоглядного напрямку), адептам якої «несть числа», і Храмовий один із них. Колись це зелений лейтенантик, що привів ешелон інтелігенції, яка не встигла евакуюватися до початку Другої світової, до величезної клуні під Куп'янськом, яка після того за наказом «зверху» була спалена. Згодом це майор КДБ, старий чекіст, що закінчує свій життєвий шлях у божевільні, де сподівається Царства Сталіна. З іншого — адептиПомежів'я (на чолі з поетом Свєдінським), до якого можна потрапити у певному медитативному стані, де мають реальне існування Пролетарська Правда, Заповіти Ілліча, Червоний Легіон та, трохи окреміше, такі «вічні» поняття, як Людська Совість, Дерево Життя і Щастя, Кантівський Моральний Імператив… (Чомусь мені сюди хочеться додати Віру-Надію-Любов, Оптимізм, Мудрість, Зажуру, створених уявою Дениса Кожухова у «Гумовому Києві рожевих мрій».) Єдиний, хто залишився і навіть вижив у полум'ї,  був поет Свердлик, для якого платою за посвячення стало мовчання. У повному мовчанні, залишаючи згарище на місці колишньої домівки, вирушає у невідомому напрямку старий пасічник, надійно заховавши ключ до чарівного Помежів'я, місця, де живуть народжені новоствореною радянською уявою ейдоси, поза «мілітаристськими штампами» тих часів. Отже, переможцем у протистоянні виявилася нечисленна тендітна мистецька сила.

Епоха Розстріляного Відродження, на жаль, не мала і досі не має свого продовження в культурі. Авторці вдалося передати у певному наближенні її енергетику. Зрозуміло, про відтворення подій у широкому контексті початку та середини ХХ ст. не йшлося. Тема утворення та розвитку езотеричного угруповання на сьогодні потенційно дуже плідна і в романі лише окреслена поверховими штрихами. Складається враження, що обсяг теми, обраної авторкою роману, дещо перевищив її творчі можливості. Зображене почало жити власним життям, надаючи простору і для нюансів тексту, які є просто недопрацьованими. Отже, у творі чимало гомункулів. Тож для шукачів витоків сьогодення у минулому роман «Свідок» стане в нагоді.