«Мудаки: Арабески»: українська кіновідповідь кризі

Одними з найвиразніших рис кінематографа завжди були синхронне вбирання оточуючої реальності та підвищена чутливість до навколишніх подій. Український кінематограф, помітно відчуваючи на собі економічну та суспільну кризу, намагається знайти власні мистецькі шляхи виходу з неї. За минулі два роки державні та приватні витрати на кіновиробництво скоротилися прямопропорційно до хронометражу. Але, взаємо скоротившись, хронометраж та бюджет утворили безпрограшну комбінацію, яку на практиці застосували автори українського проекту «Мудаки: Арабески».

Поки що дев’ять короткометражних новел, присвячених «епідемії соціально-культурного нігілізму, що охопила українське суспільство», – за словами ініціатора проекту режисера Володимира Тихого, чекають на свій реліз у 2010 році. Створений на безбюджетній основі проект має на меті розширитися до повнометражного альманаха зі значними фестивальними та прокатними перспективами. Проект створювався за сприянням компаній  Film-Toaster Production, Артхаус-Трафік, thecoffeepost, студії «Наши Люди» та MMG TV&FILMS.

Найбільш відомим елементом «Мудаків» вже стала короткометражка Мирослава Слабошпицького «Глухота» – учасник конкурсної програми цьогорічного берлінського кінофестивалю, що саме зараз відбувається у столиці Німеччини. «Берлінале» – не нова кіноплощина для українського режисера: минулого року його «Діагноз» випробовував її на потенційну перемогу. Соціальне спрямування робіт Слабошпицького не залишає осторонь європейських критиків, а специфічність його підходу, знову ж таки, оцінюється підвищеним рівнем уваги.

Варто зупинити свій прискіпливий критичний кінопогляд на короткометражних новелах головного ідейника проекту Володимира Тихого – «По дорозі», «Рекреації» (за мотивами однойменного роману Ю. Андруховича), «Пам’яті Пітера». Складається враження, що епізоди Тихого – це спроектовані на екран, на перший погляд незначні моменти з життя українців. Саме режисерські творчі елементи в підході до сценарію повністю відображають задум всього циклу «Мудаки: Арабески». Тонка межа між іронією та сарказмом нашого повсякденного життя, виділяє ситуації, коли власну прикру невдачу можна обернути на ще більшу насолоду накапостити іншим, а «розвод» на релігію чи на рекламу несе в собі одне і те ж забарвлення. Це сміхове коливання втілюється на екрані майстерною грою улюблених акторів – Ірми Вітовської, Володимира Міненка, Дмитра Тубольцева, Сашка Ігнатюши, Віктора Ліщинського.

Жіноче режисерське бачення «Мудаків...» в особі Віри Яковенко та Вікторії Нестеренко на екрані виглядає також по-жіночому витончено і збагачено на підтекстні художні деталі. «Таксі?!» заводить нас у підступний жіночий та наївний чоловічий світ. Давно прийняті всіма істини антонімічно обмінялися ролями під вмілим керівництвом режисера Віри Яковенко. Новела «Тато» Вікторії Нестеренко зачепила екзистенційну проблему буття, перенесену на життя простого водопровідника. На тонку гру з часом та площиною між минулим і теперішнім виводять глядача значні художні деталі.

По-модерному виділяються серед інших епізоди «ММS» Романа Бондарчука та «Українська література: посібник для мудаків» Анатолія Лавренішина. Останній експериментує з технікою «стоп-моушн» на прикладі колись дурної звички розмальовувати шкільні підручники та робити пластичну чорнильну хірургію зображенням українських письменників. Епізод «ММS» висміює повальну манію гри мобільними телефонами у міському транспорті та магічну дію мультимедійних зображень на їх власників.

Повертаючись до теми економічної кризи та кінематографа, історії відомі факти, коли саме кінопродукт відволікав людей від паніки, безробіття та пияцтва внаслідок депресивних настроїв у суспільстві. У період Великої Депресії в США ціни на квитки до кінотеатрів були зменшені удвічі, тому глядачі мали змогу подивитися два фільми за ціною одного. Така державна стратегія підвищила попит на дешеві кінокартини і допомогла вижити невеликим кіностудіям. Люди ходили в кіно щодня, для того щоб відволіктися від суворої дійсності і віднайти надію на світле майбутнє. Саме в той час на екрани виходять кінострічки «Вогні великого міста» (City Lights) Чарлі Чапліна  (Charlie Chaplin) та «Кінг Конг» (King Kong) Меріен К. Купер і Ернеста Б. Шодсака (Merian C. Cooper and Ernest B. Schoedsack).

Яскравий приклад кризо-кінематографічної взаємодії продемонструвала Італія після закінчення Другої світової війни. Поява нового жанру «комедія по-італійськи» завдячує повоєнній кризі та закінченням десятилітньої доби неореалізму, який достовірно віддзеркалював оточуючу реальність під керівництвом режисерів Роберто Росселіні (Roberto Rossellini), Вітторіо Де Сіка (Vittorio De Sica), Лукіно Вісконті (Luchino Visconti). Незважаючи на створені у ці роки кіношедеври «Рим, відкрите місто» (Росселліні), «Крадії велосипедів» (Де Сіка), «Земля тремтить» (Вісконті), народ стомився від депресивного та соціально-переобтяженого кіно і вимагав видовищ. Саме поява на екранах легких комедій «Зловмисники, як завжди, залишилися невідомими» Маріо Монічеллі  (Mario Monicelli), «Розлучення по-італійськи» Пієтро Джермі (Pietro Germi), «Всі додому», Луїджі Коменчіні (Luigi Comencini)  допомагає утвердитися новим радикальним змінам у менталітеті італійців, сприяє економічній та суспільній емансипації на роботі і вдома.

Українська кіновідповідь економічній і суспільній кризі «Мудаки: Арабески» виглядає по-художньому впевнено, іронічно та наполегливо, тому готуємося пожинати її плоди.