Морозов між Оперою і Полтвою

«Світлий нектар, самотній мед. Місто маленьких крихітних кав’ярень, твоїх дівчат, моїх колег…» – цими словами почався клубний концерт легенди українського року Віктора Морозова та гурту «Четвертий Кут», який відбувався під час святкування Дня міста Лева у фестиваль-ресторації «Лівий берег».

Правду кажучи, ідучи на цей концерт, зовсім не мав наміру писати статтю, а лише фотографувати і слухати. Але старі пісні зі старих альбомів спопеляли і воскрешали. Наповнювали та спустошували, перевертаючи і клекочучи отим світлим нектаром.

Благодійний аукціон іграшок, зроблених дітьми з обмеженими можливостями, що передував концерту, мабуть, так спантеличив оргів, що вони забули відрекомендувати Морозова та інших музикантів, які вже сиділи на сцені. Проте маестро, лише трішки розгубившись, представив себе і гурт сам.

Перед виконанням пісні «Колишній ідол», намагаючись навести ностальгічний зв'язок із залом, якось містично звучали слова, мовляв, колись, при написанні, ця пісня мала один зміст, років з дев'ять тому – зовсім інший, а зараз, мабуть, ще якийсь.

Було б логічно і зовсім не дивно, якби після кількох старих пісень з альбому «Встати і вийти», публіка просила щось із «Армії Світла», зважаючи на назву і анонсованість заходу. Натомість, вчувалися вигуки «Тільки ві Львові». На що Віктор сухо відповів – «замовлення будуть, але потім, у другій частині концерту. А поки що слухайте ці».

І полилися солодкі спогадами і алюзіями речі, доповнювні коментарями Морозова. «Аліна» – про фатальну дівчину, не лише для Москальця як автора цих слів, котра тепер живе за межами України десь у Шотландії і грає на арфі, а колись мешкала в Україні, «Остання зима», «Палять листя», для виконання якої на сцену запросили Соломію Чубай. Навіювались спогади дев'ятирічної давнини і приходили на згадку ті часи, коли Морозов співав у «Ляльці», на одіозному концерті «Рок за Правду», у «Романтику», на площах, коли люди були ладні танцювати і на майданах, і на дахах. Тоді революційні події, «Україна Без Кучми», ГКО «За Правду!» створювали напрочуд дивну суміш, яка зараз виливалась спогадами в емоції, хапала за серце. Його музика підривала сотні молодих людей, надихаючи на активні вчинки. Тоді його пісні сприймались як гімни.

А тут властиво інше. Інша атмосфера.

Коли лише спускався східцями під Оперний, розминувся з гуртом молодиків на вході у кнайпу. І, власне, якийсь хлопчина мого віку, на репліку подруги, що внизу зараз буде концерт Морозова, байдуже запитав: «А хто це такий?»

Хоча, безумовно, публіка знала Морозова, але, вочевидь, якогось іншого Морозова. А загалом молоддю у залі не пахло. Проблема присутніх була в тому, що вони й не знали того їхнього Морозова, який грав у клубі міліції 1975-го, який був натхненником і творцем «Арніки», патріархом львівського року.

Цього разу атмосфера віддавала офіціозом аж до набундюченості.

Під підвальним склепінням творіння Горголевського наче текла ще одна річка – емоційного і бурхливого, нестримного. От лише публіка воліла пліткувати, сидячи спиною до сцени, бавитись телефонами, не забуваючи при тім аплодувати після кожної пісні.

Складалось враження, що публіці байдуже, хто грає, аби лиш жива музика.

Пісня з альбому «Афродизіяки» «Мертвого півня» «Наша зима» публіку таки завела. У виконанні вчувався «закіс» під Армстронга (або просто джазовий мотив). Пісні виконували з властивою для Морозова манерою дуркувати.

Відсутні були традиційне підспівування, підстукування, не кажучи вже про підтанцьовування під сценою – місця для цього передбачено не було зовсім, а з десяток столиків позаду залу залишилися пустими, як і місце обіч них. Спроби двох п'яних пузатих дядечок щось підтупцювати збіглись у часі з паузою між частинами концерту. І ті роздратовано щось буркали, заплітаючись язиком.

Видавалося, що музики публіка не знала. Як для таких збіговиськ, що є не надто вже й частенькими, питома вага львівської «богеми», та й «освіченої» інтелігенції, була аж надто малою – поза сценою фактично жодного.

«Четвертий кут» був забитий у глухенький кутик, дальній від входу, і виконував роль лабухів у ресторації, ставши чи замінником, чи, власне, самим маскультом. Публіці ж бо не треба ні «ідолів», ні «вставань», зате подавай «Тільки ві Львові», хоча саме таких батяри й пригощали цеглою, зневажаючи у «батярувках».

Зі зміною «Кута» музики на неживу поведінка людей аніскілечки не змінилась.

Тут Морозов зауважив, що альбом «Армія Світла» – надто серйозні пісні для такого концерту. Тому він заспіває лише кілька пісень. Зокрема, у пам'ять про багатьох хороших людей, які пішли за цей рік із життя – Неборака, Покальчука, Пелиха.

Потім на сцені «кутівців» змінив батяр-бенд «Галичина», і концерт продовжився батярськими піснями. Приємним сюрпризом стала прем'єра «батярувки» «Серце батяра» (стрижневої пісні однойменного третього фільму за участі Щепка і Тонька, відзнятого 1939 року, який так і не вийшов на екрани кінозалів, згорівши у полум'ї війни, але пісенька стала хітом) у літературному перекладі українською як «Тільки ві Львові» та інші.

«Фай дулі-фай» виявилася дописаною новими трьома «політичними» куплетами про газові труби, Кремль, Симоненка у гречці і обвислий рейтинг комуністів, а кульмінацією стали слова про Зварича: «Ходив Зварич посівати – заробив собі на ґрати. Тепер він за миску каші посіває на параші».

Із «Oh my dear Ukraine» у залі співали лише приспів, і то після кількох припрошувань Віктора. Під кінець концерту публіка все ще сходилася – не на концерт – побухати. І якось скептично дивлячись на Морозова, морозилась і щулилась. А залом лунало «my dear Ukraine, my love»... Вигуки «Молодці!» трішки губились у розмовах і стукотіннях чарок, хоча й було на «біс», і не одну пісню.

Морозов, жива легенда, патріарх львівської рок-музики, добрий дядечко з гітарою і акторською легкістю поведінки, натхненник «Не журись». Під нього танцювали у сімдесятих, на нього молилася молодь 2001-го, його любили незалежно від віку за «батярувки». Він порвав публіку на шмаття... нехай навіть, можливо, попсовою (після Чубая) піснею «Вона» у тому першому варіанті Москальця, а на прощання була ще не одна.

Але три підказки, що пісня – про пиво «Львівське», так і не навели публіку на текст «то є кляса, робить з хлопа супер аса». Лиш музичка грала штаєр. Хоча немає вже у Львові королів і аристократів, і варто було б звикнути до клубних атмосфер; замість смороду Полтви витав ледь чутний запах п'яного» «міщєнства».

Все ж, знайшлися серед присутніх справжні шанувальники і випросили ще «Білу квітку».

«Тут не така публіка, як на інших концертах. Цю публіку потрібно було розігріти, завести. Стосовно «Арніка цвіте» – це справді алюзія Москальця до тих часів. Хоча не певний, що тут є ті, хто ходив на танці у клуб міліції,» – сумно зауважив Морозов.

У подальших планах музиканта – видати новий альбом з «батярувками», який би поєднував і автентичні старі речі, і пісні, написані за останні десять-двадцять років, щоб показати, що «той дух, традиція, культура далі продовжує жити й існувати».