Синевир на березневі. Веломандрівка засніженими Карпатами

Рік тому все було простіше: долар коштував 5 грн, квитки були дешевші на 20%, а платню видавали вчасно. Тож, коли двоє київських вар'ятів вирішили вдарити велопробігом по закарпатському бездоріжжю, вони сіли у потяг і вдарили (мало не загубивши дорогою до вокзалу переднє крило).

18-та година, 81-ий потяг. Пасажири з подивом спостерігають за двома хлопаками, що розміщують свої ровери на третій полиці, допитуються, чи вони, бува, не втекли із Фрунзе, 103. Годі збагнути простій українській людині, що в гори можна їздити не тільки кататись на лижах, пити «Сваляву» й бухати. «Нема вам чого робити, хлопці!» – констатують двоє похмурих вояків – наших сусідів, скручуючи шию пляшці горілки. Ну звичайно, пити горілку – це вам не педалі крутити, ага!

День 1: Воловець – Міжгір'я – с. Синевир

О дев'ятій ранку потяг прибуває на станцію Воловець. Падає дощ. Щоб не мокнути, ми заходимо до зали чекання і збираємо вели там. Приходять залізничники, матюкають нас, мовляв, чого це ми мастимо своїми велосипедами незайману вокзальну підлогу (судячи з масштабів обурення, вони вилизують її мало не власними язиками). При цьому, на циган, чиї шиї брудніші за наші колеса, уваги не звертають.

Намагаємось якнайшвидше забратись з негостинного вокзалу, вирушаємо в дорогу. Асфальт поганий, розбитий після зими, посічений підступними вибоїнами. За с. Гукливим починається крутий, але нетривалий підйом на Воловецький перевал. Дощ змінюється мокрим снігом. На перевалі зупиняємось, щоб випити кави. Просимось погрітися у вестибулі придорожноьго пансіонату: пускають.

З перевалу летимо шо дурні, пролітаємо Подобовець і «повний Пилипець», далі – знову ж таки – дорога здебільшого вниз. Дощ припиняється, їхати стає кайфово. Автівок на дорозі мало, що не може не радувати. По 12-й ми вже в Міжгір'ї обідаємо в кафе «Каштан» чудова кухня якого яскраво контрастує з дебільною російською музикою типу «шансон звичайний».

За Міжгір'ям починається підйом на Синевирський перевал – крутий затяжний серпантин з поганим покриттям. Декілька разів зупиняємось, фотографуємо і п'ємо водичку. Погода помітно покращується, хмари розходяться, часом навіть виглядає тепле весняне сонечко.

З перевалу чудовий краєвид. Засніжені хребти, далекі села і долини. Знову маленький перекус та відпочинок. Далі – вниз і вниз (що важливо, по хорошому асфальту!) аж до колиби в селі Синевир і до бази відпочинку «Теребля» (ціна за двомісний номер з гарячою водою і зручностями 100 грн). Тут стаємо на якір. В колибі надовго не затримуємось: хазяйка виявляється жлобуватою й лінується як слід протопити заради двох чоловік, тому в приміщенні холодно та незатишно. Фотографуємо представників місцевої фауни і відпочиваємо.

Варто сказати, що березень на Закарпатті – мертвий сезон. На відміну від Прикарпаття, нестійкий сніговий покрив не всюди дозволяє насолоджуватись зимовими видами спорту; з іншого боку – для піших прогулянок горами ще занадто мокро і холодно, тож в горах у цей час зустрічаються тільки поодинокі групи туристів. 

День 2: с. Синевир – озеро – Міжгір'я

Просинаємось близько 8-ої. Ранок похмурий, дме відчутний зустрічний вітер. Ноги гудуть після першого дня. Повільно плетемось до села Синевирська поляна і далі на озеро. Починається лінія снігу. На асфальті з'являється крига. Спускаємо тиск в камерах, радіємо, що вгадали з шипованими покришками. Без них було б непереливки, особливо на спусках.

Синевирська поляна – справжнє гірське село. Воно суттєво різниться від долинних Синевира і Колочави, де полюбляють подорожувати чехи.

Колочава є батьківщиною «останнього опришка» Миколи Шугая, оспіваного чеським письменником Іваном Ольбрахтом. Його роман «Микола Шугай, розбійник» став культовим у Чехії. Він перевидається кожні два роки, вивчається у школі. За його мотивами знято кілька фільмів і навіть створено мюзикл. За популярністю у чехів Микола Шугай змагається зі Швейком. Тільки якщо пригоди останнього вигадані Ярославом Гашеком, то історія останнього опришка Карпат є абсолютно реальною.

Туристи тут – рідкість. Пішаки обходять село хребтом Кам'янка, автотуристи минають його без зупинок. Більшість дорослого населення Поляни перебуває на заробітках. Дорога в селі погана, люди – якісь дикі та непривітні.

Наближаємось до озера. На останньому підйомі доводиться тягнути велосипеди за собою.  Ось воно – Морське Око – перлина карпатської природи.

Озеро розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, має середню площу 4-5 гектарів, його середня глибина становить 8-10 м, максимальна — понад 20 м. Через висоту над рівнем моря і порівняну глибоководність навіть у найтепліші дні прогріваються лише верхні шари озера.

На озері тихо-тихо, безвітряно й пусто. Вкрите снігом і кригою, воно справді здається зачарованим. Крига місцями підтанула – далося взнаки останнє потепління (за словами місцевих до +10 вдень). Вирішуємо проїхатись довкола озера і... загрузаємо по коліна в снігу. Снігу тут і справді чимало. Дзюрчать струмочки. Лєпота...

Назад в Міжгір'я доїжджаємо відносно легко і швидко. Синевирський перевал з боку с. Синевир пологіший і коротший, тож долаємо його одним махом, без зупинок. В Міжгір'ї – жаданий відпочинок, гарячий душ і вечеря. І знову чудова кухня місцевих кнайп топиться в дебільному шансоні. Хазяйка бару аж підтанцьовує: «Шарік, я бил такой же как і ти, сідєл я так же на цепі, матал хазяйскіе харчі»... Схоже, закарпатці страждають через комплекс меншовартості. Української музики тут майже не чути.

 День 3: Міжгір'я – Воловець – перевал Менчил

Прокидаємось, як і напередодні, близько 8-ої. Ранок сонячний-сонячний, аж блищить. М'язи вже досягнули прийнятного тонусу, ноги весело крутять педалі. Попереду – сорокакілометровий повільний підйом на Воловецький перевал.

Ліворуч відкривається чудовий вид на хребет Боржава і лижні траси Подобовця. На перевал вилітаємо одним махом. Вже по обіді ми у Воловці, куди приїхали, м'яко кажучи, зарано, враховуючи що 82-ий відправляється аж о 7-ій вечора (вже потім подумали, що варто було б принагідно подивитись на засніжений водоспад Шипіт, але було запізно).

Купуємо в магазині хліб, сир та вино й деремось на перевал Менчил, що над Воловцем на Ужгородській трасі. Сідаємо на горбочку і засмагаємо. Краєвиди – незрівнянні. Чудово видно Томнатик, Плай і Великий Верх. З вечором збираємось і спускаємось вниз, на станцію.

Маршрут загалом сподобався. Обмаль машин, хороша дорога і краєвиди. Спочатку, щоправда, збиралися на 5 днів – з виїздом з Києва на 2 дні раніше і заїздом в Колочаву, Хуст та Довге, але втрутилась погода і ми подумали, що місити багно під дощем – то не надто цікаво. І правильно, гадаю, зробили.