Апельсиновий механізм Михайла Бриниха

Появу цієї книжки можна пояснити багатьма атмосферними явищами. Її могло навіяти як музикою, так і подихом авторового дитинства. Спершу цей подих був обтяжений лише легкокрилими візіями професійного майбутнього, адже ще малим автор мріяв стати інженером-електронником. Потім віддих поважчав, і перший прозовий твір Михайла Бриниха був написаний на спір за ящик коньяку.

Натомість стимулом для написання роману «Електронний пластилін» його автор вважає наявність у природі таких явищ, як кібер-панк, треш-культура і поп-критика. Видавець книжки, очевидно, вважає інакше, тому в анотації називає опус журналіста Михайла Бриниха не романом, а повістю.

До речі, цілком можливо, що Фінкельштейну-видавцю теж вистрілила в голову якась підозріла схожість назви Бринихового твору як не з «Пластиліновою рушницею, пластиліновим птахом» Володимира Єшкілєва, то принаймні з «Пластиліновою вороною» покійного Олександра Татарського – точно.

Якщо ж мова таки про кібер-панк, то історія про трьох хлопчиків і одну дівчинку в утробі мегаполіса, яка розповідається в «Електронному пластиліні», лише віддалено нагадує Єгора Радова. Що ж до треш-культури, то Ілля Стогов, можливо, якимсь боком виглядає з варива цього письма, але кому й кобила – Стогов. Ну а поп-критика в журналіста Бриниха пояснюється вадами професії. «Хто такий Геракл після завершення всіх своїх подвигів? – спитаймося в автора слідом за його героєм. – Щось середнє між потенційним римським патрицієм і занедбаним ветераном війни, чия фотографія вже ніколи не з’явиться на першій сторінці часопису «Піпл».

Слід зауважити, що фотографія автора на звороті книжки, в принципі, присутня (там він чудить на баяні «Орленок»). Що ж до ветеранства, то не так давно Михайла Бриниха обрали «культурним провідником». І хоч обирав журнал «Кульбіт», а не «Піпл», все одно існує ще один стимул для творчого росту.

Щодо самого продукту можна ствердити, що стилістично «Електронний пластилін» ідеальний, якщо під ідеальністю розуміти телефонний довідник або ресторанне меню. Тобто усі глави цієї деструктивної повісти функціональні до коньячної відрижки. Точніше, їх можна тасувати в будь-якому порядку без особливої шкоди для читацького здоров’я і сюжету самого твору, адже наприкінці ті глави розсипаються самі собою, а в одній з них автор навіть демонструє на одному з героїв, як саме розпадається текстовий механізм.

Отже, спочатку в Бриниха відвалюються фабульні ноги, потім відлітають композиційні вуха. І вже наприкінці трапези виникає питання: а чи був перчик? Чи пак, у чому сенс експерименту? Про це в книжці ані слова, хоча на презентації автор запевняв, що його книжка – це саморуйнування. В смислі, з’їв – і порядок! Ніби й не було двох сотень сторінок мутних алюзій, тривожних метафор і занедбаних, але по-своєму актуальних героїв.

Ця проза в суті своїй так само ефемерна, як її назва. Хіба буває електронний пластилін? От «Механічний апельсин» Ентоні Берджеса, наприклад, буває. А це? Назагал сполучення двох взаємовиключних матеріялів, наче злука льоду і полум’я, себто дару Божого і яєчні. Якщо це література, то дуже сучасна, і зліпити її докупи на момент отримання чергової відзнаки – чи то ящика коньяку, а чи звання «культурного провідника» – авторові буде непросто.


Михайло Бриних. Електронний пластилін. – К.: Факт, 2007. – 244 с.