«Вишивані гарбузи»: рушничок архетипів

У 2006 році видавництво «Факт» видало чергову цікаву книгу – повість Олени Захарченко «Вишивані гарбузи». Почнемо з сюжету. Якщо в двох словах – це історія втраченого та віднайденого кохання. Шляхи двох молодих людей, котрі щойно одружилися, несподівано розходяться.


Вона – Олександра, Олеся, Ласка – образившись на чоловіка, йде у світ мертвих, повіривши ворожці-невдасі. Потрапляє у вимір, де живуть душі померлих жінок... жінок, що багато страждали, а після смерті – втратили пам'ять, отримавши щастя спокою. А Олеся – ні. Одного вечора, після сумовитого святкування з сестрами, Ласка йде, відчувши непереборне бажання знову вдихнути міського пилу, згадати смак колишнього життя. Так починається калейдоскоп її подальших мандрів містами потойбіччя та знайомств із душами давно померлих людей.

Він – Олег – залишається сам-один у світі живих, де його Олеся вважається «безвісти зниклою»... І тільки випадкові, наче недоречні сни дозволяють підтримувати зв’язок із коханою жінкою. А ще – загиблі батьки Олега... Їхні тіні, пам’ятаючи про біль намарно втраченого кохання, показують Ласці то той, то інший бік світу мертвих – і вона розуміє, що тікаючи неможливо досягти щастя, що її світ – там, серед живих.

Від розділу до розділу особа оповідача змінюється. І чим ближче до кінця – тим більше точок зору подається, щоб дати читачеві можливість скласти власну думку про те, що відбуваєтсья. Події стають все більш незрозумілими, кожен новий персонаж – знаковим, але автор не хоче нічого підказувати. Це – перша причина не пропускати сторінки, бо текст призначений для неквапливого читання. А друга – цього просто не захочеться робити, бо повість справді цікава.

З-поміж незаперечних переваг варто назвати просту мову, позбавлену важкого для розуміння стьобу (діалектизмів, штучного суржику, лайки, транскрибованих іншомовних слів). Автор бере досконалим і надзвичайно деталізованим відтворенням іншого виміру буття. Особливо у перших розділах повісті, де йдеться про життя у жіночому світі. Тут можна знайти справжню антологію українських забобонів, обрядів, звичаїв, а ще – з любов’ю виписані вбрання, пейзажі, обличчя, інтер’єр...

Не дивно, що для опису жіночого світу автор обрала світ-заповідник народних напівязичницьких вірувань: для жіночого начала характерне звернення до ірраціонального, підсвідомого... Так і «ображені життям» жінки (зраджені чи ті, що зраджували, покинуті чи ті, яких покинули, нещасні чи ті, які самі руйнували чиюсь долю) звертаються до світу забобонів, де страшно забути повісити полин над входом у хату, де сорочки вишиваються не для краси, а для захисту від нечисті, де всі необґрунтовані майже дитячі страхи – від побутових Домовичків до Того-хто-в скелі-сидить, від нещасних Русалок до суворої Мари, від шаленого Перелесника до по-материнськи турботливої Барегині – оживають реальними істотами, котрі живуть пліч-о-пліч із людьми.

Іншою особливістю повісті, котра вирізняє її з-поміж постмодерних самоспоглядальних нарцисичних текстів, є любов до людей, увага до їхніх почуттів. Ця ідея втілена в образі Ласки – всі люди, що трапляються на її шляху, прагнуть розкрити дівчині душу, поділитися горестями, вилити сум, бо Ласка вміла «знімати важкі чари»... а насправді вона просто вміла слухати.

Взагалі, головні персонажі тут – не люди, а людська доля, доля кожного з нас. Кожен має власний «скелет у шафі» та власних «тарганів у голові» – своє щастя, своє горе, свій гріх, свою кару та своїх демонів. Насправді, спокутуючи гріх, ми просто лишаємося наодинці зі спогадами – картина, звична для більшості сучасних городян. Прорвати стіну самоти – полегшити страждання, знову повірити людям – звільнитися від гріха, віднайшовши бажання жити.