“Балади Блуднів” Миколи Чубука

Не буду описувати той стан душі, коли сяють виключно українські зорі над безмежжям абсолютно української землі, коли захлинається останній чорнобильський соловей, колі Марія яблука у пелені несе... То все пусте – порівняно із вічністю. Метакса.



Микола Чубук кидає в свою книгу, як в дзеркало, згустки агрегованого я, я відскакує енергією смутку та спокою, але в книгу дивиться вже інша людина – Ти, читачу. Автор вириває шматки з свого серця і годує ними страшного демона, але то вже не демон, це – Ти, читачу. Ткач магічного тексту моєї генетичної пам’яті тягне ниті розпеченої сірої речовини зі своєї макітри, щоб склеїти магічне павутиння, в яке потрапиш Ти, читачу. Автор вибухає та гасне разом з нами, з тобою і мною. Вириває підземний шлях, заходить з тилу і штурмує зони стародавнього жалю. Незрозумілого смуткоспокою української землі.

Галерея несвідомих замальовок, об’єднаних назвою. Цим пояснюються американські гірки тексту. З початку лізеш, видряпуєшся, тягнешся, відтягуєшся у гору, а потім шалено поринаєш в пласти речень та абзаців, летиш униз до холодних Атлантичних вод, з яких знов дряпаєшся, підтягуючись вгору за новими зануреннями. Чубук напрочуд сексуальний, але це не перетворює “Балади Блуднів” на “Те, що на споді” Покальчука чи “Житіє гаремноє” Юрія Винничука. Микола Чубук - снайпер, не масова зброя. Він вб’є тебе однією лише фразою. Всі інші будуть лише підготуванням. Затамувати подих, затим повільно натиснути на гачок. “...Ой, ти ж чубчик мій кучерявий...” З мене досить!

... Я входив в океан, і теплі хвилі пестили ноги мої. І ступав я далі, вглиб, по коліна. І струменіла в мені сила. А потім по пояс увійшов. Ледь не зомлів – лагідно й погідно на душі стало. Так буває, ніби дістався протилежного берега. По серце заглибився. Защеміло млосно. Але течія повела. І хвилі, зойкнувши, замкнулися над моєю головою.

Прочитай цю книгу, читачу. І ми будемо разом. Ти і я.