«Блазні» Марії Штельмах: На межі між снами і коміксами

Історія зі зміною Маріїної статі, на яку читач натрапляє одразу, щойно починає роздивлятися книгу, виглядає містифікацією, що призначена передусім збити з пантелику і породити, користуючись формулюванням Саші Чорного, «обидный сумбур в голове».

Так само як і відгук Катерини Некрасової, який на перший погляд становить суттєве протиріччя із авторським визначенням жанру «персоніфіковані комікси в епізодах». А Некрасова ж обіцяла «містичний трилер, де хаотично кружляє суб’єктивна камера, створюючи свій нікому не відомий світ». Але, заглибившись у текст, мабуть, будь-хто погодиться, що обидва визначення адекватні, оскільки весь роман перебуває саме на межі.

На межі між тією священною давньою традицією, яку, за переказами, подарував нащадкам геніальний Джеймс Джойс і не менш давньою оповідною традицією, яку вам може продемонструвати будь-яка перманентно відкрита для діалогу представниця нашого суспільства пенсійного віку, «суб’єктивна камера» якої кружлятиме так само хаотично і нові персонажі з’являтимуться кожних п’ять хвилин.

Інша межа «Блазнів» – межа між інтелектуальним романом про гру, гру у грі, блазнів та їхніх блазнів, які не можуть відчути, де закінчується гра і починається гра у грі, та простим і безпретензійним попсовим романом для читання у метро. Знаючи, що до друку у видавництві «Фоліо» готується друга книжка Штельмах, стає неймовірно цікаво, чи перетне авторка межу цього разу?

Либонь, найбільший подарунок тексту своїм читачам – це та легкість, з якою він читається. І найприємніше, що легкість ця помножується чудовим авторським хистом зацікавити долею своїх персонажів, ким би вони не були: маніяками, гламурними дамочками, повіями, художниками… «Пробігав» у тексті навіть російський актор Жигунов. У будь-якому разі існує загроза не відірватися від читання книжки аж до останньої сторінки, бо, здається, і сам потрапляєш у гру: ніби чиєсь око стежить і помічає, коли тобі обридають надривні ситуації і сцени кохання, і делікатно «підсовує» натомість цитату із класика або цікавий (але без зазначення авторства) вірш, а також найважливіше і найбільш захоплююче – мандри, мандри, мандри… Мандри у снах і сни у мандрах, які зрештою приводять героїв… аж на Афон.

Тому навіть трошечки шкода, що зрештою усе це обертається несправжнім, лише елементом гри, у яку не зі своєї волі грає розгублений студент.

Найбільше запитання, яке залишається після прочитання «Блазнів» – «а у створенні яких передач на каналі 1+1 задіяна Штельмах яко сценарист?» Можливо, найбільш допитливі читачі знайдуть відповідь і на це.