Червоний, якого ви не бачили: Художня детективна історія від Орхана Памука

Не вірте, якщо вам скажуть, що Схід живе осібно від Заходу, не думайте, що на Сході панують самі лише описи палкого кохання, і в жодному разі нікому не кажіть, що Схід асоціюється з зеленим. «Мене називають Червоний» – «найколоритніший і найоптимістичніший твір» Орхана Памука (принаймні на думку самого автора) – прокладає місточки між цивілізаціями та поєднує слова й малюнки.

Оптимізм від Орхана Памука починається монологом мерця. У небіжчика вже вдосталь часу, але він неодмінно бажає негайно познайомити читача з усіма інтригами світу живопису в середньовічному Стамбулі, – про них здебільшого і йтиметься у романі, – про інтриги, вбивства, канони живопису, перехрестя західної та східної культур і, звісно ж, про кохання. У результаті виходить більше 600 сторінок яскравої книжки невеликого зручного формату, гортаючи які ви маєте призвичаїтися до специфічної, насичено-східної манери оповіді, до численних притч, солонавої іронії, вкраплень (фі!) натуралізму та бруднуватих чоловічих відвертостей. Щоправда, у винагороду ви дізнаєтеся про те, як здобувають своє кохання турецькі жінки та які солодкі думки блукають у їхніх голівках, почуєте мову намальованих дерев і тварин і трохи полоскочете нерви, уявляючи картини східної жорстокості. У будь-якому разі, стиль оповіді не залишить нікого байдужим.

Знаєте ви таємниці європейської та східної культур, чи ні, але сформулювати суть їхніх відмінностей краще, аніж герої Орхана Памука, навряд чи зможете. Виявляється, ми здавна зображали світ таким, яким його бачимо, на Сході ж намагалися відтворити те, що бачить Аллах. А Аллах відкривається найбільше тим, хто хоче бачити, – чи не тому більшість справжніх малярів здатні добровільно позбавити себе зору, а найкраще суть бездоганного малюнку описує семирічна дитина? «Сліпота – це тиша. Якщо ти зв’яжеш докупи все, що я тобі сказав, то зрозумієш сліпоту. В глухій темряві, що від Аллаха, видно найпотаємніші глибини малярства»...

Якщо західна культура, звична до малюнків без слів, традиційно використовує детективний сюжет на легкому фоні проблем особистісних чи соціальних, окреслених легкими схематичними мазками пензля чи то пак пера, то східний детектив є лише легким тлом для значущих проблем Сходу, вбивство – породженням болючого зіткнення культур, пошук винуватця – необхідністю задля того, аби жити й кохати. І все це – у соковитій оповіді, яка в кожному розділі звучить від імені іншого персонажу, його особистісним почерком. До речі, саме почерк у романі Памука набуває особливого значення. Почерк маляра – надзвичайний недолік (звісно ж, як для Сходу), наслідок огріху, помилки. Почерк вбивства випливає саме з художнього почерку. За ним можна було б визначити винного, - звісно, коли б усе було на поверхні...

«Мене називають червоний» – особливий роман, вільний від жодних асоціацій з «червоними» у переносних значеннях, така собі магія червоного, на тлі якої не хочеться навіть представляти головних героїв – нещасного Кара, долю котрого, напевне, визначає символізм його імені ( «чорний»), чарівної роблено-сором’язливої Шекюре, її батька, що і мав наблизити Захід до Сходу, трьох наймайстерніших малярів, в кількох найменнях яких легко можна заплутатися, і навіть самого Орхана – маленького хлоп’яти, що обожнює свою маму-красуню і збирається одружитися з нею (звісно, коли виросте). Усі вони – занурені у червоний, оточені червоним, і перейдуть у червоний після смерті, цей колір не має відтінків і не може змінюватися, - але говорити може. « Я неначе наказує світові «Будь!» і світ постає з мого кривавого кольору. Той, хто не бачить цього, заперечуватиме, але я – повсюди», – промовляє колір, єдиний колір, який існує, і тут годі заперечувати, бо ми не можемо зрозуміти того, чого не бачили, не відчували...

І Схід, і Захід належать Аллахові. Ці слова винесені як один із епіграфів до роману. Ми можемо приймати це як аксіому або сперечатися, однак одного спростувати не можемо: і слово, і колір (той самий колір, що його називають «музикою глухих, словом у темряві») належать Памуку. І, попри антиіндивідуалізм традиційної східної культури, турецькому письменнику властивий і стиль, – той самий почерк, що, напевне, базується на численних огріхах, адже всі герої не схожі один на одного, усі вони яскраві й не видаються перемальованими з якоїсь книги.

Я не знаю, чи уявляє Памук світ так, як його бачить Аллах, і як виглядає той єдиний неперевершений червоний в очах письменника. Однак те, що і східний, і західний читач захопиться історичним детективом, просякнутим глибиною кольору, очевидно.