Чи дійсно щастя вимірюється в секундах?
На теренах сучасної української літератури засвітилось ім‘я новоспеченої молодої письменниці Ірени Старостіної. Може, це лише збіг обставин, але досить дивним є те, що «Фоліо» розторгує договір з однією Іреною (Карпою) та займається іншою Іреною, більш примітивною, як на мене.
Отже, перед нами книга Ірени Старостіної «Кілька секунд щастя». Не буду пробувати з‘ясувати до якого літературного стилю вона належить. Скоріш за все, це збірка оповідань та есе, але ні в якому разі не молодіжний міський роман, які випускає серія «Графіті».
Перед читачем відкривається бурхливе життя сучасної молоді, життя вулиці, чи краще вже охрестити це життям сучасної урбаністичної культури. Рядки насичені цитатами багатьох українських гуртів, як то «Фактично Самі», «С.К.А.Й.», «Тартак», «Скрябін». Авторка намагається бути дотепною своїми жартами, десь використовує копірайти Ірени Карпи, пропагандуючи та звеличуючи ВЖЕ свою колегу по цеху. Часто зустрічаються в образах поєднання дівчинки-співачки та письменниці, що може засвідчити про присутність Карпи як прототипу. Деякі фрагменти конкретно пахнуть Карпівською манерою написання, але це не дивно, бо творчість-це наслідування. Це не мої висновки, а Аристотелеві.
Загалом, в книзі багато діалогів та роздумів, описів вже менше, що сприяє швидкому сприйняттю. Шматки e-mail‘ів, розмов у ICQ, sms‘ок – все це характеризує складову частину життя сучасної української молоді, що виливається з оповідань. Герої кохають один одного, ненавидять та борються з смертельними хворобами, вороги стають друзями, друзі-ворогами.. Кінчають життя самогубством, морально підтримують один одного та борються кожен за своє, ламаючи перешкоди. А головне те, що вони прагнуть свободи - свободи від обставин та свободи як такої. Але в кожному героєві є щось чіпляюче, що підштовхує аналізувати та проводити аналогію з власними вчинками. На сторінках живуть вигадані імена, але долі героїв дійсно реальні, бо ніхто не застрахований від уникання життєвих перешкод. Старостіна морально підтримує героїв, інколи виправдовує їх, але й також осуджує.
Досить вражаючим є те, що авторкиня – п‘ятнадцятирічна дівчинка, яка намагається передати життя читачеві через його яскраві барви та чорні сторони. І справді, деякі фрагменти ніяким чином не засвідчують вік Старостіної, а навпаки-підкреслюють її життєвий досвід, який зовсім не схожий на інфантильне світосприйняття світу.
Можна впевнено сказати, що перший «млин» Старостиної не вийшов грудкою. Закриваючи очі на збіги та деякі недоліки, «млин» вийшов доволі споживним. Отже, залишається чекати на нові роботи свіжої сили в українському літ.процесі.
