Екран тривоги

У Києві пройшов VII Міжнародний кінофестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA».

«Дні документального кіно про права людини» (стара назва фестивалю) зазвичай проходили не надто помітно. Справа навіть не в існуванні потужніших чи більш відомих конкурентів на кшталт «Контакту», «Відкритої ночі» чи «Молодості», а у самому форматі. «Дні» за своїм первісним задумом — мандрівний огляд правозахисних фільмів, аналогічний таким само заходам у різних країнах Європи. Тривалий час фестиваль лишався швидше внутрішньо-цеховим заходом для правозахисників і журналістів, котрі пишуть на відповідну тематику. Наголос робився саме на громадському аспекті: кіно малофункціональне, прикладне призначення – радше як засіб боротьби, аніж як мистецтво.

Ситуація почала змінюватися позаминулого року. Розширилося коло організаторів, знайшлися спонсори, що дозволило створити призовий фонд. Один з найважливіших кроків — започаткування творчого конкурсу, куди беруть неігрові стрічки, не дотичні напряму теми правозахисту. Ба більше, з’явилися можливості запрошувати гостей з-за кордону — режисерів та продюсерів фільмів, представлених у конкурсах. Таким чином, «Docudays UA» перетворився по суті на повноправний форум кінодокументалістики, заповнивши нішу, спорожнілу після згортання «Контакту».

Фестиваль проходить у Київському будинку кінематографістів. Для будівлі на вулиці Саксаганського, котра з кожним роком все менше й менше мала спільного з кіно як таким, це воістину подарунок. Зали наповнилися глядачами, фойє, коридори, кафе — режисерами, студентами, кінокритиками з різних країн. Практично після кожного сеансу влаштовувалося обговорювання безпосередньо з авторами картин. Одним словом, у Будинок кіно на цілий весняний тиждень повернулася по-справжньому творча, фестивальна атмосфера, котрої тут давно і гостро не вистачало.

Фільмом відкриття стали «Кролики по-берлінськи» — номінант останнього «Оскара» в категорії «Найкращий короткометражний неігровий фільм». Це вражаюча суміш сатири, драми й екологічного дослідження. Історія не тільки Берлінського муру, а й усієї Німеччини, розділеної на дві держави, показана через долю кроликів. Спостереження за популяцією звірят і дотепні коментарі, архівні зйомки подій довкола кордону і кадри з життя кролів поєднані дотепно й точно.

Правозахисні перегляди були позначені кількома змістовно гострими прем’єрами. В першу чергу це, звичайно, переможець конкурсу, номінант «Оскара» у категорії «Найкращий повнометражний неігровий фільм» «Бірма VJ — репортаж із закритої країни» (режисер Андерс Естерґорд, Данія) — про підпільну мережу відеожурналістів, які, ризикуючи власними свободою і життям, знімали і відправляли за кордон репортажі про народне повстання у Бірмі восени 2007 року. Матеріал говорив сам за себе: сама робота тих людей настільки небезпечна, що весь фільм дивишся, не відриваючись, як найзахопливіший трилер. Естерґорд без будь-яких рефлексій чи авторських коментарів зосереджується лише на оповіді головного героя, організатора підпільної відеомережі; тим самим режисерові вдається показати, що й сьогодні у світі є немало місць, де вже сама поява з камерою на вулиці під час демонстрації є справжнім громадянським вчинком.

Напруженість дещо інакшого ґатунку панувала у залі, коли відбулася світова прем’єра біографічної картини «Любіть мене, будь ласка!» (Валерій Балаян, Росія). Фільм присвячений уродженці України, журналістці Анастасії Бабуровій, разом з відомим адвокатом Станіславом Маркєловим убитій нацистами минулого року. Балаян не тільки включив у фільм архівну зйомку дитячих років Насті, але й розказав про її життєвий вибір, показав обставини, що призвели до трагедії — розгул і безкарність неонацистів у Росії, потурання влади, фактичне ангажування екстремістів путінським режимом. Включені у стрічку нацистські інтернет-ролики просто змушують здригатися від огиди. До останнього моменту були побоювання, що в залі є наші доморощені однодумці Настиних убивць, котрі спробують зірвати показ. На щастя, обійшлося без неприємностей. Безумовно, завдяки роботі Валерія Балаяна чимало людей тепер зможуть дізнатися і про сьогоднішню небезпеку нацизму, і про справжніх героїв нашого часу — таких, як Станіслав і Настя.

Чимало цікавих стрічок у правозахисній категорії присвячені тим чи тим спільнотам. «Готель Сахара — у пошуках раю» (Беттіна Хаасен, Німеччина) — об’єднані імпресіоністичною манерою режисера сумовиті сповіді кількох нелегальних мігрантів-африканців, котрі прагнуть дістатися Європи. «Дипломат» (Дана Ґорен, Ізраїль) присвячений долям репатріантів з колишнього СРСР, які застрягли у колись фешенебельному ізраїльському готелі. «Кордон» (Ярослав Войтек, Словаччина) знято у селі, розрізаному по живому україно-словацьким кордоном. Ще один фільм на тему кордону — фільм «З дев’ятої до п’ятої» ізраїльтянина Даніеля Ґаля — здобув диплом правозахисного журі: тут ідеться про палестинських безробітних, котрі змушені, ризикуючи життям, щовечора нелегально пробиратися через захисний мур до Ізраїлю, аби заробити бодай якісь гроші. «Наші» (Дая Кахен, Нідерланди) — документальна сатира про сучасний російський «комсомол» — рух юних путіністів «Наші». Трохи осторонь тут стоїть «Стираючи Девіда» (Девід Бонд, Велика Британія) — захоплююча і місцями навіть моторошна кіносповідь режисера, котрий спробував на місяць сховатися від будь-яких форм державного контролю. Більш ліричні інтонації притаманні російській стрічці «Саня и Воробей» (диплом правозахисного журі режисерові Андрію Ґрязєву) — зворушливій, незважаючи на переповненість обсценною лексикою, історії двох роботяг, дорослого буркуна Сані та юного злидаря Вороб’я.

А приз глядацьких симпатій відійшов фільму-портрету — короткометражці «Футбольний батько». Польський режисер Міхал Йозвяк показує один день з життя незрячого хлопця, котрий, попри свою інвалідність, є масажистом і фанатом футбольного клубу «Відзев», а також чудово справляється з вихованням маленького сина.

В творчому конкурсі більше важить формальний пошук, повнокровність окремих характерів. Тут, що особливо приємно, переможцем став вітчизняний «Мама померла в суботу на кухні». Цей дебютний фільм молодого київського документаліста Максима Васяновича є історією життя батька режисера, яку сам Максим розповідає за кадром. Максимів тато — робітник провінційної філармонії — у молодості понад усе прагнув стати диригентом симфонічного оркестру, але відмовився від кар’єри, що вже була відкрилася для нього, заради родини.

Максим неквапно розповідає про своїх батьків, вмонтовує кадри з хатнього архіву. Кульмінацією має бути сцена омріяного диригування. Однак вже десь посередині фільму з’являються нові акценти, поступово — завдяки мимовільним зізнанням оповідача, ледь помітним візуальним і монтажним акцентам, атмосфері окремих епізодів з’ясовується, що це історія самого режисера. Точніше, це оповідь про те, як стають митцем, яку ціну за це платять, — і загалом про той вибір між життям і мистецтвом, який кожна людина, незалежно від віку чи статі, робить на самоті зі своїм власним сумлінням.

Власне, у стрічці йдеться про два вибори — перший, батьків, у далекому минулому; а за тим вибором, що судилося зробити самому режисерові, ми спостерігаємо зараз, і це надає картині, особливо ближче до розв’язки, серйозної внутрішньої напруги. По суті, Максим Васянович намагається сам собі відповісти на запитання: що він робить у кіно, навіщо він тут? Ця щирість художника, чесність його в першу чергу із самим собою, є чи не найціннішою рисою фільму. А втім, і завдяки решті складових — операторській, сценарній, постановочній роботі — «Мама померла в суботу на кухні» може вважатися зрілим, професійно виконаним твором, а також зайвим доказом того, що вітчизняна документальна школа дивом збереглася на безумовно європейському рівні.

Одним з головних претендентів на нагороду у творчому конкурсі був також «Рене» (Гелена Тржештікова, Чехія). Це оповідь про історію життя Рене, яке фіксувалося на плівку, відколи йому минуло сімнадцять. Тржештікова (до речі, була міністром культури у посткомуністичній Чехії) проявила істинно доументалістську інтуїцію, обравши цього хлопця як об’єкт багаторічного фільмування. Він виявився рівною мірою обдарованним у схильності до порушення законів і... до письменництва. Режисер знімала його мандри між відсидками і короткими періодами за межами тюремних стін, починаючи з іще комуністичних часів аж до кінця 2008 року: герой, вже хворий 37-річний чоловік, — бувалий зек і водночас визнаний автор двох книжок біографічної прози. За цілісністю сюжету, вірно знайденою авторською інтонацією, точністю у зображенні героя «Рене» наближається до художнього кінематографу.

Зближення з ігровим жанром так чи інакше відчутне у тих картинах, що за майстерністю режисури, цілісністю драматургії, оригінальністю візуальних рішень виходять за суто документальні межі. Так, «Любов на відстані» (режисер Магнус Ґерттен, Швеція) з репортажу про життя незаможного киргизького робітника перетворюється на справжню соціально-ліричну драму про бідність, кохання й розлуку; місцями навіть важко повірити, що це зйомки реальних людей.

А македонський «Плати й одружуйся» (режисер Атанас Ґеорґієв, Премія імені Андрія Матросова, диплом журі творчого конкурсу), російський «Долгая дорога домой» (Александр Ґорелік, спецприз Національної спілки кінематографістів України) та ізраїльський «Найгірша компанія у світі» (режисер Реґев Контес, нагорода від студентського журі) інакше, ніж документальними комедіями, не назвеш, щоправда, з різних причин.

«Долгая дорога домой» — це просто 15 хвилин, знятих нон-стопом у російській глибинці: кілька мужиків з матюками, прокльонами і активними жестами намагаються запустити двигун тракторця, що тягне причеп з селянами. В кадр потрапляють дивні персонажі з нетверезими сповідями. Діти качаються на гойдалці. Хтось чимчикує собі у магазин. Потім з магазину. Розлючена дівчина ганяє чергового алкаша. Нарешті двигун заводиться і транспортний засіб благополучно відбуває. За чверть години режисер зробив, по суті, панорамний зріз російського життя.

«Плати й одружуйся» — це весела і хвацько зроблена стрічка про двох балканських авантюристів, що намагаються здобути собі громадянство ЄС через фіктивне одруження. І смішно, і сумно — просто як у фільмах Кустуріци кращого періоду. Розділений світ та соціальна нерівність перетворюють мільйони людей на таких собі Фігаро, котрі просто змушені вдаватися до неймовірних трюків, аби жити в гідних умовах.

«Найгірша компанія у світі» — то, швидше, родинна комедія. Режисер фільму зняв її про бізнес свого батька. Контес-старший керує страховою компанією, в якій, окрім нього, працюють ще двоє таких само, як він, літніх огрядних бороданів у окулярах. А втім, працюють — то надто гучне слово; вони просто з приємністю проводять час у товаристві одне одного. Режисер на правах сина намагається навести лад у цілковито збитковому бізнесі, однак швидко розуміє, що зовсім не у бізнесі справа, що важливіші не прибутки, а людські стосунки, які літні жартівники цінують набагато більше за гроші.

Найбільш складною за формою стала робота фінського режисера та будівельника Юкки Каркаїнена «Вітальня нації» (диплом творчого журі). Це — практично не зв’язані одне з одним шість фрагментів, знятих нерухомими камерами у різних фінських вітальнях. Тут нема особливо гострих, яскравих подій, це просто протікання буднів — із дня на день, це спроби дуже різних з темпераментами, статками, родинним станом людей якось налагодити своє життя. Ефект художності просто вражаючий; герої максимально природні — тому все сказане ними сприймається як найкраща гра; їхні життя не перетинаються, однак сенс утворюється якраз у цьому паралелізмі, у нерухомості камери; по суті, головний герой фільму — це простір, це ота вітальня нації, котра об’єднує всіх, однак лишає кожному достатньо самотності. За своїми характеристиками цей фільм наближається до артхаусної драми.

Це далеко не всі варті уваги стрічки, показані під час «Docudays UA». Поза сумнівом, наразі маємо дійсно представницький весняний фестиваль документального кінематографа. Хотілося б, щоб він розвивався далі — як кількісно, так і якісно, щоб активніше включився у міжнародний фестивальний календар; адже документалістика — це, здається, єдина галузь кіноіндустрії, яку ми не втратили остаточно, а «Дні документального кіно» дають нашим неігровикам можливість для справді повноцінного життя.

Кадр з фільму «Бірма. Репортаж з закритої країни»