«Епос, якого нема»: давньо-сучасний друкований манускрипт

Українське видавництво «Зелений пес», яке асоціюється переважно із українською фантастикою, подарувало нам найфантастичніший проект – книжку, якої просто не може бути, – принаймні, на думку українських фольклористів. Як виявилося, фантастику та фольклор можна поєднувати не лише за принципом першої літери. Рецепт такого «коктейлю» знає Андрій Шмалько – автор історії, котра не існує, або ж «Епосу, якого нема».


Кажуть, що створити українську «Іліаду» неможливо. Андрій Шмалько відкидає цю думку, поєднуючи «декілька», а точніше, 21 повну версію та ще декілька уривків українських народних дум ув одне ціле. Так з’являється «Козаччина» – ціла, однотипна поема, відображення історії України вустами нашого ж народу, – так, як це було заведено у XVII – XVIII століттях.

5 «пісень» («Звитяжна», «Лицарська», «Невольницька», «Про Богдана Хмельницького» та «Бунтівна») , звісно, не можна порівнювати з фоліантом «Іліади» справжньої, – тут лише 150 сторінок та незначна кількість персонажів. Тим не менше, вони чудово передають дух того часу, цим самим викликаючи у читача дивні відчуття: надто великий контраст між нами сьогоднішніми та «фанатиками» з минулого...

Звісно, немає жодних причин дивуватися саме такому втіленню «духу часу» у поемі, адже Андрій Шмалько не «вигадував минулого», та й узагалі мінімально впливав на текст. Його завданням було «лише» логічно розташувати віднайдені українські думи (уникаючи підробок) та поєднати їх, прокинувши словесні стилізовані місточки. До речі, цікава робота для тих, хто нудиться читати епоси або не сприймає давньої народної мови: а спробуйте-но знайти, де – оригінальна дума, а де – той самий місточок. Чесно кажучи, у мене й досі не вийшло.

«Який же сенс у такій роботі – створенні поеми з текстів дум? Це перш за все експеримент, ймовірно, не дуже успішний. Виправдати його можна лише великим бажанням укладача побачити коли-небудь справжню українську «Іліаду», – пише автор.... даруйте, укладач.

Однак здається, що сенс тут – у дечому іншому. Наприклад, у тих початкових кількох десятках сторінок, де ми дізнаємося, чому й досі не мали власного епосу, кому забракло сил його створити, чим керувався Андрій Шмалько, беручись за свій варіант нашої «Іліади», чому вона має неодмінно складатися не з пісень чи билин, а саме з дум (точніше, з того, що ми звикли називати «українською народною думою», а насправді це «щось» ні є ані народною, ані думою)....


В «Епосі, якого нема» є прості козаки та відомі гетьмани, неволя та бенкети, герої та зрадники. Ми не знайдемо тут нічого надприродного, та й не надто прагнемо знайти. Адже те, що український читач отримає аналог власної «Іліади» на початку двадцять першого століття, саме по собі, не надто звично. А ще більше вражає те, що цього разу не буде ані експертів, ані тривалих суперечностей щодо автентичності цієї «історії». Перевіряти на справжність давньо-сучасний манускрипт, або «Епос, що не існує», будемо ми самі.