Футбольний монолог Томаса Бруссіґа або чому ж футбол?

У німецького сучасного письменника Томаса Бруссіґа, який нещодавно відвідав Україну, виходить вже друга книга у видавництві «Кальварія» (перша – «Сонячна алея» – вийшла ще наприкінці минулого року). Цього ж разу це «Як хлопці стають чоловіками, або чому футбол». Проводити паралелі між цими двома творіннями – порожня трата часу, вони абсолютно несхожі, хіба що часті згадки автора про болісні часи, часи Берлінського муру, ФРН та НДР, – усе це хоча б якось споріднює ці дві цілковито різні книжки.

Як не дивно, Бруссіґ не дуже то і цікавиться футболом, і взагалі не є фанатом цього спортивного дива. Саме так, спортивного дива - головний герой твору, тренер багатьох команд, здебільшого постсоціалістичних, тобто команд колишньої НДР – характеризує футбол лише як диво, як неймовірне і неповторне явище, він живе футболом, футбол – це все, що в нього є: «Отже я мав сказати, що для мене футбол важливіший за дружину. Я сказав – так, важливіший. Я не міг інакше. І навіть, якщо моя дружина сто разів повторить, що любить мене. Футбол для мене в житті найважливіший. Але чувся я при тому як антисоціальний елемент. Я дійсно не знаю, як поводитися з родиною. Гуляти? Спілкуватися? Це ж марна трата часу, метушня.(…)»

Не можна сказати про цю книгу як про ще одне видання з історії футболу, але саме історією цього суто чоловічого виду спорту пронизано весь твір. До речі, про «суто чоловічий». Серед думок німецького футбольного тренера приховані і ті, які стосуються футболу тільки опосередковано, як от невідповідність статі обраній професії: суддя (як у суді, так і на футбольному полі), футболіст, тренер – це все чоловічі професії чи пак покликання: «Чи знаєте ви хоч одну футбольну тренерку? Назвіть хоч одну і я стулю писок. Є футбольні тренери, які ніколи не грали у футбол. Це все цілком можливо, але щоб жінка була футбольним тренером – виключено.» Причому це не слова на вітер, Бруссіґ абсолютно логічно і з гумором арґументує свою думку.

Щодо перекладу, то варто зазначити, що і цього разу робила його Софія Онуфрів, але, на відміну від «Сонячної алеї», тут є до чого придратися. До того ж «Як хлопці стають чоловіками…» не вражає кількістю тексту, усе «коротко і зрозуміло» – читво для тих, хто їздить в метро, читає перед сном, або просто не любить довгі описи і яскраві події – тут все чітко і без зайвих слів.