ҐУДБАЙ, АМЕРИКА? Після імперії. Есе про загнивання американської імперії

…Зрозуміло, що українське суспільство нині живе за канонами молодої, несформованої достоту демократії. Принаймні так нам тлумачать ЗМІ сьогоднішній «беспредел» за вікнами наших хрущоб. Мовляв, це передбачає наявність проблем не лише в еліти, але й в громадянського суспільства з політичною системою. Ясна річ, що палкої народної любові до тих чи інших політичних героїв годі й чекати, тому-то й вектор розвитку державної політики передбачити наперед дуже складно. А де не складно? А ось, наприклад, в Америці, де послідовність стратегічного курсу не залежить від прізвища президента. Втім, у своєму безжальному есе «Після імперії» французький історик, антрополог і демограф Емманюель Тодд доводить, що не все гаразд у данському королівстві.


Точніше, у данському королівстві, чи пак в європейській спільноті держав, усе якраз у порядку. Олігархічні системи у країнах «старої демократії» створені дуже давно, між представниками основних еліт встановлені чіткі правила гри, які й заповідають напрямок зовнішнього курсу партії. Даруйте, хартії – про все хороше, що може бути у світі без поп-корну і Голівуду. Але чому ж тоді «оп-па, оп-па, Америка – Європа» донедавна радісно співали ми, отримавши посилку з гуманітаркою. «Этого не может быть, промежуток должен быть», – засумнівалися пізніше, коли на ринку зникли привабливі ніжки Буша. Втім, «промежуток» між Старим та Новим світами таки існує, про що дбайливо, із вродженою європейською ненавистю до США розводиться у своїй книжці Еманюель Тодд.

Справді, «Після імперії» допомагає легко виявити разючі відмінності поміж американською та європейською концепціями суспільства. Наприклад, стає вільно зрозуміти, як давній генетичний код Старого світу й досі зберігає поняття економічної й культурної рівноваги, тоді як Америка ґрунтується лише на колоніальному досвіді загарбника й експлуататора потужних ресурсів, яких вона не створювала. Аналізуючи конфлікт цивілізацій, Тодд завважує, що донедавна наймогутніша у світі держава нині потребує субсидій з усього світу, аби забезпечити існуючий рівень життя. Аби, значить, підтримати невмирущий міт про «американську мрію».

Також зокрема на прикладі психологічної кризи, яка оголила ментальну архітектуру планети після замаху 11 вересня 2001 року, автор есе доводить, наскільки добровільним було наше рабство, створене міфом про непереможну Америку. Адже панувала вона не лише завдяки зброї, а завдяки престижу власних цінностей, інституцій та культури. Нині стандартизований образ США похитнувся, рівновага довіри зрушилась, свідомість європейських васалів проясніла. Жодна глобальна загроза тепер не потребує активності Сполучених Штатів для захисту свободи. Сьогодні над планетою тяжіє лише одна загроза порушення рівноваги – сама Америка. Але чи така вже вона страшна? «Не маючи більше сили контролювати Європу, Росію, Америку і Китай з економічної та стратегічної точок зору, Америка програє останню партію за втримання світу, – прогнозує автор. – Вона знову стане просто великою могутньою державою. Однією з…»

У викладі Тодда могутня Америка представлена вже не гарантом політичної свободи й економічного ладу, але чинником усесвітнього безладу, що підтримує скрізь лише непевність і конфлікт. Окрім того, вона вимагає, аби вся планета визнала приналежність держав на кшталт Іраку, Ірану й Північної Кореї до «осі зла», яку слід зламати за будь-яку ціну: підступом, терором, антиядерним космічним щитом та іншою науковою фантастикою. «Стратегією божевільного» називає автор «Після імперії» таку діяльність США, яка породжує страх і недовіру у материкових спільнотах стосовно супердержави. «І після, і до краху радянської небезпеки Америка залишається однаковою – цитує він Ноама Хомські, – мілітаристською гнобителькою, фальшиво ліберальною сьогодні в Іраку, як чверть століття тому у В’єтнамі».

Усе це до болю нагадує історію Радянського Союзу, який так само вів «визвольні» війни по всьому світові, підтримував «небезпеку» ядерної загрози з боку загниваючого Заходу й грався у «демократію» з вождями-геронтофілами на трибунах Мавзолею. Мабуть, недаремно Америку з СРСР називали супер-державами, які не могли існувати одна без другої. Втім, «червона» імперія розвалилася, а зоряно-смугастий прапор і досі манить деяких наших державних мужів згадкою про гуманітарні джинси з жувачкою і свободою.