„Хоч в писок дай!” - спроба порівняльного аналізу кількох сучасних українських книжок
Стаття Ніни Добкевич - це своєрідне підколювання авторів у поєднанні з непоганим аналізом відразу шести книжок „суч.укр.літ.у”. До пильного ока авторки втрапила книга Ірен Роздобудько „Зів’ялі квіти викидають”, „Писар Східних Воріт Притулку” Галини Пагутяк, „Фріда” та „Мак червоний в росі...” Марини Гримич, Дерешівський „Намір!” та „Тема для медитації” Леоніда Кононовича.1. Ірен Роздобудько „Зів’ялі квіти викидають”
Персонажі – колишні і нинішні актори. Основне місце дії – притулок для старих акторів. Основне заняття персонажів – спогади, мандри пам’яттю й очікування смерті. Основна інтрига – дві старі акторки, які в молодості ненавиділи одна одну, живуть поруч у цьому притулку, не здогадуючись про це. У однієї з них трохи несповна розуму – прогресує старечий маразм.
Фотель-гойдалка – фішка усієї книги. З цього починається „...найяскравіший спогад-спалах мого дитинства – фотель-гойдалка... Ніби він і був найголовнішим у твоєму житті” (5). Спроба залучати застарілі, маловживані слова (далі – виєбон): довкола мого дзеркала розвішані світлини (15). Якщо вже світлини, а не фотографії, то чому дзеркало, а не люстро чи верцадло?
Помилки смислові: закінчу гімназію - і на сцену (102) - яка гімназія, якщо героїня народилася у 1914 р.? Який „Доктор Живаго” (100) у 30-ті роки?
Просто опечатки: удзики замість ґудзики (117).
Молода героїня – Стефка, яка мріє стати акторкою, але поки що працює жопомийкою у зазначеному притулку. З нею протягом роману відбуваються позитивні зміни – вона людянішає. Чому це з нею раптом сталося, пані Ірен не знає (хоча далі на С. 32 дає варіант пояснення, мовляв Стефка...народилася повною кретинкою). Та й навіщо авторці щось аргументувати, коли є таємниці психології, які все художньо пояснять: Я відчула дивну річ... Я стала землею. Не тією, якою завалюють могили. А іншою – готовою прийняти в себе будь-яке зерно, виростити його, огорнути теплом і віддати всі свої соки (28-29).
Ну й чудово. Землею так землею. Головне, що після цього Стефка починає краще ставитися до своїх пристарілих дідусів і бабульок, а також до Старшої медсестри: „Я дивилася на всіх цих людей і, хоч як дивно, відчувала, що люблю їх (і справді дивно!). Люблю в світлі свого незвичайного нового стану (тобто землі). Ми живемо, як мушлі на дні моря... Коли накочується буря, ми б’ємося одна об одну, перетасовуємося, ранимо тих, хто поруч. І забуваємо, що всередині кожної найменшої, найнепоказнішої мушлі мертвим вантажем(?до чого тут це усталене словосполучення? Воно ж випадає зі смислу!) лежить перлина (31) (о нездійсненна мрія добувачів перлин! На жаль, перлини в кожній мушлі ніколи не бувають). Це всього лише одна перлина з цілої низки примітивних рожевих банальностей, довгих занудних теревенів про сенс життя, якими так і рясніє ця книженція (і всі інші аналізовані теж):
Останній вдих перед смертю триває лише одну мить, але в ній збігається минуле й майбутнє, всі печалі і радості, всі молитви, всі барви...(48)
Чоловік живе в пласкому світі, жінка – в багатовимірному. У пласкому світі все логічно й зрозуміло... У багатовимірному все так заплутано, так непередбачувано і страшно. (171)
Життя таке, яким ми його робимо. Воно дає нам різні випробування... Але без них хіба можна дізнатися про себе всю правду? Отже, життя прекрасне! (172) (дивний висновок!)
Тепер, коли світ здурів, а мода на розумні розлогі тексти відійшла, поступившись коміксам, можливо, знайдуться ті, хто стане не захопленим читачем модної книжки, а – послідовником, провідником, зрештою, зуміє доторкнутися до вічності... (178)
Простір-час, паралельні світи: Дослідники паранормальних явищ шукають паралельні світи, налаштовують металеві рамки, котрі крутяться в їх тремтячих руках, купують чутливу, страшенно дорогу техніку, щоб уловити якісь потойбічні сигнали. Хоч насправді потойбічні світи зовсім поряд. І для того, щоб спостерігати за ними, не потрібні жодні рамки і жодна техніка (вистачить власного божевілля або трохи галюциногенів)... У багатовимірному світі паралелі здатні переплітатися, заплутуватися, виробляти такі кульбіти, від яких монетка місяця зривається з неба... (58–59).
Я подумала про те, про що міркувала раніше – про паралельні світи, які часом перетинаються, і про помилковість аксіоми Евкліда, а ще – про Троянду Світу Данила Андрєєва, до якої прийшла через просту випадкову думку про геометрію (177).
Н-да... Якби Галілей, Евклід, Гаусс, Лобачевський, Бойаї (або за іншим написанням Больяй, але ж ніяк ні Больяї, як у книжці), яких на С. 59 перелічує математично освічена пані Ірен, дізналися, що просто і випадково думають про неевклідову геометрію сучасні українські письменниці, то були б дуже здивовані таким трактуванням їхніх праць.
2. Галина Пагутяк „Писар Східних Воріт Притулку”
Персонажі – багатостраждальні особи, обрані за якимось відомим автору принципом з інших багатостраждальних осіб, і поміщені в Притулок. Головний персонаж – той самий Писар, що у назві. Основне місце дії – віртуальний притулок – тіпа Той світ. А може, й не зовсім Той. Але явно не Цей. Основне заняття персонажів – спогади, роздуми й очікування Смерті. Основна інтрига – відсутня.
Виклад монотонний. Виникає відчуття, ніби дивишся, як чукча довго і неквапно їде безкінечною голою одноманітною тундрою і щось ґундявіє на одній ноті. Густе, нудне, тягуче болото багатослів’я. Повтори: протягом усієї книжки прибульці до Притулку а) пропахлі потом, кров’ю і страхом; б) мають надію і відчай в очах; в) проходять шлях, що починається від Східних воріт і закінчується Західними.
Словесні виєбони: хвартух (36), дзигар (мабуть годинник?) тихо цокає; жовнір (58), стати з ним на герць (67), спорожнілі дзбани (112). Ніби під старину. І тут же сама сучасність – у мене СНІД (73). До речі, передмова Ю.Винничука теж суцільний виєбон: магічний реалізм, галицька митольогія, розкішні сувої філософських роздумів, смакування словом, перед нами ще один сон... (5). Тільки не уточнює, чий саме сон. Чи не сивої кобили?
Простір-час: та кімната, у якій він провів останні два роки, дивлячись у стелю, і ця, де він зараз лежить навзнак, перебувають в одній точці простору, на одній площині, а час не слід переоцінювати, його не існує в цьому клубку, сплетеному з безлічі світів... (60)
Глибокі й оригінальні філософські думки (тобто ті самі розкішні сувої філософських роздумів): Сенс життя – у пізнанні (61). Ця мить варта була усього життя (66) Світ старий і всі сюжети в ньому переграні сотні і тисячі разів. Однак кожна людина переконана, що її доля (і книжка) неповторна (68) Сьогодні ти – король, завтра – жебрак. До життя слід ставитьсь, як до гри, але мистецтво – це завжди гра. (112) Хіба то велика втрата, не бути прийнятим до товариства упирів і відьом (тобто, нас з вами, шановний читачу)? Що вони зроблять тому, хто обведе себе святим колом любові?... А щезли б ви! (58) Останнє зауваження мені подобається!
І ще дивні часові незбіги: один з персонажів, Ізидор, який цитує свого улюбленого поета О.Олеся (ХХ ст), їде потягом (який, до речі , розбомбили, отже це середина ХХ ст.) до Парижу. Приїжджає в Париж і живе там у будиночку, де з меблів лише свічка і пічка (57-58). Тобто і літаки вже були, щоб потяги бомбити, а в Парижі, виявляється, у цей час сиділи при свічках. Шкода парижан.
Опечатки:... можна бути мистцем, не створивши жодної картини... (64), поставити речі па свої місця (99)
Природа-погода: ...галявина, що відкривалася з одного боку в безмежність. Порвані клапті хмар пролітали у жовтуватому ранковому небі (130) Туман якийсь дивний... вперто ставав йому на шляху... Замість того, щоб спадати туман ставав усе густішим. Він уявив, що коли стемніє, він опиниться у порожнечі, якої не знав досі... Негода сховала від нього і небо, і все довкола. Жодного звуку не долинало з порожнечі...туман і сніг відгородили його від світу (94-95) Над ним нависли величні дерева, що сягали снігових хмар. Моторошною силою віяло від них та погордою до малесенької людської істоти. Тут панувала сутінь... Верхівки розхитувались і рвали хмари на клапті. Обабіч дороги Антон побачив повалені бурею та підточені старістю дерева. Його вжахнула сила смерті. (125) Антон увійшов у ворота, наче спустився до вогкого льоху. Насувалася темрява ночі. Він перетнув подвір’я, засмічене соломою та сіном, не помітивши жодної людини. Це була одна з країн того світу, де на чужинця дивляться як на ворога і можуть убити, перш ніж той виправдає словами свою появу...(128)
Людина: Великі чорні птахи колом оточили чоловіка, який не міг поворухнутися. Спека висушила йому голос, пекельний вогонь гарячки випік мозок. Він давно був мертвий: очі дивилися у небо... – Він зовсім сам, – сказав крук. –Ні, – сказала Смерть і круки розступилися перед нею, – тепер він має мене. Тепер ми удвох. (55) Йти було важко, з ноги текла кров, а ті сліди, що він залишав їх на піску, були криком болю (88) Мешканці Притулку очистилися стражданнями (112) Одного весняного полудня через Східні ворота увійшов дуже старий чоловік, ноги якого тремтіли від слабості...На додаток до найбільшого лиха, немічної старості, він був ще й сліпий. (147) То була трагічна історія чоловіка, що лишився останнім зі свого народу, у якого спочатку відібрали землю, воду і хліб, а тоді і його дітей. Щоб зберегти мову свого народу, цей немічний дід віднайшов для неї Притулок, бо його слабке зболіле тіло не могло довго берегти цей скарб (149)
Діагноз: гострий психоз. Лікування: ізоляція і галоперидол!!!
3. Марина Гримич „Мак червоний в росі...”
Персонажі – літератори, критики, редактори і члени їх сімей. Я – жертва часу. Я – виродок що з’явився в 60-і роки (8) – лейт мотив. Якби роман був у мене в електронному вигляді, я б порахувала, скільки разів зустрічається у тексті „60-і”.
Шановна авторка! Ми вже зрозуміли, що ваші персонажі виродки, і що вони народилися на початку 60-х. А ви все повторюєте і повторюєте. Наприклад, на с. 9 ця клята цифра зустрічається 5 разів; на с. 40 – 4 рази плюс один раз чомусь проскочили 70-і. І це я просто навмання розкрила книжку! Задолбалі, їй богу.
Основні місця подій – Київ – Карпати – Зона – Той світ. Основне заняття персонажів – спогади про самогубство, роздуми про самогубство й очікування Смерті.
Основна інтрига – виявити, хто з персонажів живий, а хто лише вдає із себе живого, а сам уже давно труп, навіть, якщо не здогадується про це і справно функціонує (працює, їсть, п’є, трахається). Сюжетний хід оригінальний, кроме шуток. За це авторці – респект. Але чому і мертві, і живі так багато говорять! І говорять, і говорять. А сюжет тим часом розвивається доволі кволо.
А потім сюжет зовсім зупиняється, коли розкривається інтрига і читач дізнається, що саме головні героїні-подружки і є привидіння, душі незнайдених дівчаток-утоплениць. А подорож до Карпат, виявляється, задумана живими членами теплої компанії, щоб нарешті здихатися набридлих коє-кому панянок шляхом спрямування їх прямісінько у хронотопний злам (І тут знову маніпуляції з протором-часом і паралельні світи!).
Отже, інтрига скінчилася на с. 115, а книжка – на с. 191. І що ж відбувається у сюжеті ці 191-115=76 сторінок? Все ніяк не можуть спровадити дівчаток на Той світ. Доводиться включатися мольфару, Вовкуну і бабі Вєрі із замовляннями. І нарешті, о радість, дівчатка таки полетіли собі на небо, довольні і веселі. А ми полегшено зітхнули і закрили цей підручник із самогубства і замовлянь. В одному флаконі з путівником по Києву 60-тих (О! І я туди ж. Знову ці падлючі цифірки!)
Виєбони: періодично подаються абзаци, де викладено потік свідомості однієї з привидів. Практично без розділових знаків (9-10, 53-54, 70, 102-103, 115, 140-142, 149-150 тощо). Перший раз я подумала, що це поліграфічний недогляд. А потім ще, і ще, і ще раз. І нарешті я зрозуміла, що це така фішка. Цікаво, скільки читачів:
а) так і не зрозуміли, що це не коректорський брак, а фішка
Природа-погода: Чорні високі дерев’яні паркани... Чорні дерев’яні хати з маленькими віконцями... Замість землі пісок... (126)... іти по піску важко ноги грузнуть і завжди в капцях є пісок між пальцями пісок і у волоссі пісок і на зубах пісок цей піщаний край київського Наддніпров’я цей містичний край Наддніпров’я його містика не є чимось дивним ці води Дніпра ці міфічні первісні води моря-окіяну містять під собою кілька світів потойбічний світ існує не на небесах а під водами Дніпра (і так ще цілу сторінку) (140-142) Ішли далі. В позапросторі та в позачассі... Через деякий час вони побачили село. Ще здаля, за якимись невловимими ознаками, вони збагнули, що це покинуте поселення. Мертве поселення. Оселі стояли наче мерці, що вийшли з могил у день Страшного суду і завмерли в очікуванні вироку... Оце і є справжній той світ. Тут і справді час зупинився. Тут вічний спокій (162-163)
Люди і звіри: ... в очах жертовної тварини завжди можна прочитати: жалість до тих, що будуть здійснювати акт ритуальної смерті; сумирність перед майбутньою смертю... тіло жертовної звірини кидалось в конвульсіях, які мали б означати бажання вирватися на волю. Однак ці конвульсії швидко вщухали і тварина заспокоювалася, втупившись у своїх убивць важким, темним поглядом, сповненим смерті (53) Після смерті люди продовжують своє існування. Тільки не в цьому світі, а в „тому”. Світ мертвих – той світ – майже такий, як і цей. Там люди живуть, працюють, орють, сіють (65) А потім узяв і повісився. На батареї. На день святого Валентина. У розпалі гулянки (146) Ви перебували в лімінальному стані. Тобто в переходовому. На межі між цим світом і тим (157)
Помилки: Замість шапки чи бодай капелюха на голові була пов’язана вовняна хустка (50) І тут же про цього ж самого мольфара: ... втупився у вогонь, так посидів, а перегодя зняв шапку і кинув її на підлогу (51). Питання: звідкіля взялася шапка?
Відчувається, що авторка етнолог та ще й професор – на с. 65-66 ціла лекція про традиційний український світогляд, вкладена в уста Чижика, який ніби займається освітянством з іноземцем, а на с. 68-69 – лекція про індійські традиції у вигляді дискусії за сніданком.
Замовляння: Їхав чоловік пустою дорогою, пустими волами на пусту нивку – пустого жита жати, у пусті копи класти. У пусті копи клав, на пустий віз клав, пустою дорогою віз... до пустого місця возили, на пустому камні мололи, все розмололи, по хатах, по болотах, по пустих очеретах (186). Посеред села камінні гора, на тій горі церковця свята, там правиться, відправляється, святе письмо читається... Господь Бог пребиває, і ангели Божиї трепещутся (187)
4. Любко Дереш „Намір!”
Персонажі: хитромудрий сільський хлоп з певними феноменальними характеристиками психіки (як зараз політкоректно називають психів – людина з особливими потребами), його пам’ять, його бабка, Юрій Гагарін (не зовсім космонавт, але, втім, хто зна), молода породиста і рафінована (167) абстракціоністка на ім’я Гоца Драла (І тут не обійшлося без митців. Але ж треба придумати таке ім’я!), ну й, звичайно, Смерть, якій навіть присвячено епіграф.
Основні місця подій: кілька западенських сіл, місто Львів, а головне – різні куточки пам’яті нашого пацана.
Основна інтрига: що ж там відбувається в голові у головного персонажа?
Природа-погода: У полі гнав холодний вітер... надто вже моторошно було у цих полях, та ще й поночі. Вітер котив у пітьмі невидимі згустки. Коли вони опинялися поруч, приступала пітлива паніка.... Мною почало заносити. Оператор у голові крутнув камерою так, що я ледь не гепнувся на землю. Втрачаю стабільність, світ розповзається... мене розвертає лицем до Часу Прийдешнього.... ти весь розлітаєшся і червоне в очі дме червоний вітер. Хочу затулити їх рукою, та не можу...Я бачу рухомий червоний вітер. Це не піддається описанню... Тіло то стягується в одну точку, то знову розгортається у подобу прапора, по якому гамселить червоний вітер... Вітер давить на очі. Висока гравітація... у мене немає ніг, я і земля – одне... Часу не відчувається. „Замість нього червоний вітер”, – каже у вухо примарний голос. Але цього я вже не розумію. Низькі вібрації котяться земною корою...Тут я відриваюся від землі...Несподівано мій горизонт розширюється, і я бачу цілий фронт писанок, що котяться під натиском Червоного вітру. „ЦЕ НЕРЕСТ!!!” – думка ошелешує своєю впевненістю. Жодного сумніву, це – нерест. Починаю сміятися, мене розпирає зо сміху, але замість звичайного реготу чую оглушливі металічні реверберації. Мною починає теліпати. Дригаю ногами і б’юся об землю. Називається „наступила коза на кабель”. Мною калатає, а я іржу... Піднімаюся навкарачки, хлющ періщить по спині, заливає обличчя. Враження – не передати. Пацани, то пиздець! (91-93).
Простір-час: я слабо розрізняю, чи справді ці події відбуваються з нами в одному часі й місці, чи справді я говорю крізь простір і час... (101) Я осягнув, що переді мною плинув велетенською стіною... сам ЧАС! ... Звуки спалахів, мерехтіння, особливе, незнайоме раніше почуття скаженої глибини. Велична плинність у всьому... все тече кудись у нескінченність. мене зігнуло. Зі спини спостерігаю, як хтось ригає на стерню. Не втямлю: я тут – чи я там? (158) Що змушує час розтягуватись і збігатись (165)
Людина: Коли я вийшов зі спогаду, у мене замлоїло в животі. кілька разів здавило і груди, й навіть горло, та відразу ж попустило. Мене пройняла гнітюча тривога, якої вже давно не відчував. Це неспокій того роду, коли не певен остаточно, чи вимкнув ти газ не кухні, чи закрив воду, чи не наробив біди. Невизначеність, відчуття незахищеності (102). Зі мною грала в шахи та, чиє ім’я Смерть (161), інсценування смерті і перехід у справжню дійсність (216)
Опечатки: ... чавунний робітник, котрий возніс над головою карбюраторний вінок, немов лавровий фільтр (88) (на мій хлопський розум, підкреслені слова мали би помінятися місцями), не вистарчало грошей (111) може це не опечатка, а виєбон? бо так написано двічі в одному абзаці; не помилався (120), портрет в анфас (143), старий мєнт поветався (242).
Помилка смислова: нашу галактику називає Молочним шляхом (253) (мабуть, це підстрочник з російської Млечный путь), тоді як українською наша галактика називається Чумацький шлях
Цікаво, які мухомори вживає Дереш? Може він поділиться інформацією з Пагутяк? Бо її колеса породжують надто песимістичну маячню, а Дереш, бач, іронізує.
Плюси Дереша: цікаві думки про абстрактний живопис (169), цікавий погляд на стосунки між чоловіком і жінкою (181-182). Мінуси – задовга маячня (189 –214 – аж 26 сторінок!)
Наведені довгі цитати Дереша допоможуть пояснити, чому все-таки „Намір” я доволі швидко і легко прочитала і вважаю вдалим романом, незважаючи на заздалегідь не цікаву й далеку від мене тематику.
„Кліповість” викладу – переважають короткі речення, менше вставлених конструкцій і зворотів, більше дієслів. Ритмічність тексту – чергування коротких, трохи довших, знову коротких і довгих речень. Мені здається, що в „Наміру” був би непоганий „Фог індекс” (якби його хтось підрахував), який використовується в американській журналістиці для визначення читабельності тексту. А от „військовий парад” речень приблизно однакової довжини і побудови викликає враження монотонності (мій привіт пані Пагутяк!).
Крім того, на мою думку, легкості сприймання досягнуто і завдяки деякій відстороненості автора від свого героя (незважаючи на те, що оповідання ведеться від „я”). Тобто автор дотримує певної дистанції з персонажем. Плюс іронія і доречна кількість ненормативної лексики, що допомагає збити пафос. Наприклад, Тхнуло параноєю, мовляв, психіка приховує від мене інформацію і т.д. „Народ має право знати!” суворо звелів я пам’яті й пішов у туалет (99)
5. Марина Гримич „Фріда”
Персонажі: Ірина (вона же, як виявляється, Фріда), віртуальний Маджарян і купа ще більш віртуальних мешканців Бердичева.
Основні місця подій: паралельні світи, які мають виходи в наш світ у районі вулиці Торгової, 4, що в м. Бердичів, Україна.
Основна інтрига: де, коли і чому померла Фріда, на похорони якої приїхала до Бердичева Ірина. Відповідь: не дождетесь! Жива і здорова.
Звісно ж, купа міфології і потойбічного. Бізнес, як і цей дворик, як і світове міфологічне древо, має три яруси: верхній – піднебесний, середній – земний і нижній – підземний, таємний і потойбічний (17). Є і крісло-гойдалка (привіт пані Роздобудько), спогади навколо якого займають 4 сторінки (34-38)
По жіночому піднесено-емоційний, багатослівний, розжований до жвачки меседж: Ірина-Фріда сиділа на зогнилому ґанку будинку, де минуло її дитинство, усвідомила, що вона – яничарка, яка навмисне забула все, що було колись, вирвала з корінням, як бур’ян, усе, що заважало жити, заважало бути людиною нового, модерного світу. Проте насправді бур’ян, що його вона безжально вирвала зі свого життя, був слабким пагоном пророслого зернятка, одного з тисячі, що живуть в її нутрі, в її душі, утворивши таке саме химерне дерево, як і дім її дитинства. Воно переплелося в ній своїм корінням, гілками, плодами, і саме воно, це дерево, мислило, діяло, творило. По суті вся Україна складається з отаких-от яничарів – Ірин-Фрід, Ковалів-Ковальових, Шнеєрзонів-Шостаків, Жевуськи-Ревуцьких, Ведмедів-Медвєдєвих. Ми всі яничари – Ірини, які не хочуть бути Фрідами, Фріди, які не хочуть бути Іринами, Шнеєрзони, які хочуть стати Шостаками, і Ведмеді, які конче хочуть стати Медвєдєвими... (152-153).
Простір-час: Дворик Торгової, 4 був викликом класичним уявленням про простір та час: на цьому маленькому клаптику Бердичева відбувалися неймовірні метаморфози з простором і часом... Це був часо-просторовий клубок: варто було потягти за одну ниточку, як він розмотувався до розмірів безкінечності, де люди народжувалися, смоктали материнське молоко, пізнавали світ, їли, спали, здійснювали неймовірні махінації та ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися, гуртом захищалися від зазіхань ЖЕКу, міліції, санепідемстанції та районного відділу освіти, одружувалися, зачинали й народжували дітей і знову їли, спали, здійснювали неймовірні махінації, ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися і врешті-решт помирали. (16-17) (79 слів у реченні, не враховуючи прийменників і займенників. Займає 2/3 сторінки) ... у людській пам’яті відбувається викривлення простору дитинства (67)
Опечатки: душі замордованих задля людської примхи звірятка (22), У міфологічномі часи героя з лабіринтів виводила нитка Аріадни (67)
Ну і, звичайно, самогубець (як же без нього) ...брат баби Катрі, який повісився серед двору на мотузці для білизни, навіть не знявши ліфчики, труси і трикошки, що сушилися на ній (154). Але зауважте, це вже не той самогубець пішов, що у „Маку...”! Написано майстром, кроме шуток! Поєднання смерті і життєвих предметів дає відмінний візуальний і емоційний ефект. А засоби? Всього-то пів-речення! Респект, пані Марина!
Взагалі не назбиралося і сторінки гімна на „Фріду”. Вибачте, панове – книжка сподобалась.
6. Леонід Кононович „Тема для медитації”
Виєбони: Цілковиті. Починаючи з кольору шрифту, яким видруковано книгу (трепещіть!!! Це колір запекшейся крови!), і закінчуючи змістом не зрозуміло про що, без початку і кінця. Вихор шаленів, і часом її лице сливе цілком щезало в брудній жовтій каламуті, котрою затягло всенький світ (270) Так чи інакше, раціоналістична свідомість потрапляє у замкнене коло й щоб вирватися з цього вакууму, повертається до ідеї Бога, як розумного творчого начала, оскільки на цій ідеї ґрунтується вся концепція людини, а отже, наше життя – це не бісівський хаос, а один із незлічених фрагментів у загальній картині світобудови, котра, в свою чергу, є елементом вищих, містичних реальностей, а значить, ми живемо не просто так, ми не бур’ян, для чогось ми потрібні, й наша любов, наші устремління, наш біль – не просто сума хімічних реакцій (17) (84 слова в одному реченні. Однак це не предел. Див.далі)
Природа-погода: ...ніч, яка росла у проваллі, мов темна вода. Над чорними грудкуватими полями іще горів краєчок неба, кидаючи вишнево-червоні відблиски на спід плаского хмар’я, котре од того видавалося розпеченим як сталь... навкруги стояла холодна осіння темрява. ... його з ніг до голови огорнув молочно-білий туман, у котрому годі було щось розгледіти вже за десять кроків; відразу ж зробилося зимно... Тиша була така, що чутно було як б’ється серце... імла клубочилася в низині, заповнюючи її по вінця, неначе густий молочно-білий дим, у котрому безслідно гинуть речі і предмети...(8)
Було зимно і вогко і темінь стояла, хоч в око стрель (9) Довкруг стояли явори, й темно було, хоч в писок дай (14) А ще й розвезло од тої горілки, хоч у писок дай (65) ...темно, хоч в око стрель (86) (Автор явно наривається. А втім, я б із задоволенням: хоч в око, хоч в писок!)
Замовляння: На чорному морі чорний камінь лежить, на чорному камені чорний огонь горить, коло чорного огня чорний чоловік сидить, чорна шапка, чорна кошуля, чорні чоботи, чорне м’ясо пече, чорним ґанджаром крає... Ти, чорний чоловіче, чоловічисько, чоловічище! Чи ти з землі, чи ти з-під землі, чи ти зо світа чи ти з-поза світа, чи ти турецький, чи ти німецький, чи ти жидівський, чи ти московський – я тебе виволаю, я тебе святим Юром і його вовками заклинаю...(7) ...і коли поминув я дванадцять демонських застав, і переплив огнену ріку, що бігла попід камінним лісом, у якому водилися одноокі люди із собачими головами, і креміннею горою видерся нарешті у Верхній світ, покинувши назавжди Отхлань, на дні якої бродять нави і вічно ронять сльози усі, хто згубив свою тінь, – то уздрів я перед собою долину, зелену, мов ізмарагд, і на схилах тої долини зростали древа із шарлатовими стовбурами, подібні до колон із коштовного каменю (і т.д.і.т.п.) (12) (це все одне речення. Воно складається з 153 слів!) У синьому морі дванадцять дів пливе. Очі у них як ізмарагди зелені, коси у них як біль біла, лиця у них як місяці ясні. Стану я на жовтім піску, кину в синє море золотого персня, будудваданцять дів просити-заклинати... (16) Згиньте ж ви, пропадіть, в бездонну Отхлань ідіть – там ван батько Лєнін у чорній смолі янчить, мати ваша Карла-Марла в огненій печі вищить. Тут ви більше не гулятимете, крові нашої не смоктатимете – скоро діти козацькії до зросту дійдуть, комуністів да комсомольців за шкуру візьмуть, будуть їх різати, вішати, четвертувати, за душі невиннії одплату давати (69) Ой на горі ой на крем’яній золоторогий тур стойть! Попід тою горою княже військо іде, яром долиною наче мак цвіте. Його мечі як огні горять, його комоні як зміїі грають, його стяги Коштрубовим свастям висявають. Як стало княже військо до тої гори під’їжджати, стало воно на тій горі сімсот душ полону вбивати (271)
Така ця Вкраїна, що ми їй геть ні на що не треба! (226) Правда.
Всі такі значні, такі бундючні; все таке значне, таке символічне. Нічого не відбувається просто так – все з підтекстом. Ніхто в простоті слова не вимовить.
– Це намисто ви передасте дітям, які у вас народяться, а ті своїм дітям, і так має бути завжди...
– Навіщо?
І перш ніж назавжди розчинитися в безвісті, вона промовила:
– Щоб рід наш не зійшов із круга світа і щоб народжувалися богатирі, скільки триватиме Україна (271).
Діагноз: примітивне, самовдоволене ідіотство, остогидла пафосна пошлятина (те, що називають одним словом – хуторянство). Саме через такі книжки, як ця, багато народу не наважується купувати українських авторів. Вирок: призначити класиком і викладати в школі.
Побажання: Пагутяк і Кононовичу об’єднатися (можна під керівництвом Дереша, якщо він погодиться бути Наполеоном в цій палаті), написати втрьох один роман, сублімувати в ньому всю свою мозкову слизь, отримати катарсис і вийти на волю з чистою совістю.
У всіх книжках одним з головних героїв є Смерть. Так переймаються смертю лише в юності, коли попереду ціле життя. Звісно, в такої літератури є свій читач і його потреби необхідно вдовольняти. Отже, ми маємо вдосталь авторів тужливо-смертельного напряму. А скільки ви назвете прізвищ українських авторів, які не навантажують? Хто у нас пише легку й цікаву прозу? В якій ніхто не з’їжджає з глузду, не вішається, не топиться. В якій живуть люди, що не чують потойбічні голоси й не часто (лише інколи, після деякої кількості зайвих мілілітрів) спілкуються з істотами з паралельного світу? Де ці автори? Скільки їх?
Може все-таки не варто докладно описувати в тексті (тим більше на повному серйозі) емоції персонажів? Не варто все докладно розжовувати до кашки, щоб зміг допетрати найдурніший? (мій привіт панянкам авторкам!) Може краще більше діяти натяками, недомовками? Щоб читач сам домислював. Щоб не в тексті, а в читача з’являлися потрібні емоції. При цьому читач має змогу домислити те, що його „чіпляє”, і тими словами, які йому найближчі. І від цього роман скоріше стане для нього „свій” (ось вам і застосування прийомів НЛП у дії).
Складається враження, що піддослідні автори і авториці дуже багато настраждалися у житті. Проте всі вони успішні особи. Чи їх і справді щось муляє, чи вони „філософствують” з нудьги? Чи вживають схожі пігулки? А може це якась інфекція носиться в українському літературному повітрі, а нам здається, що то особливості мистецького світосприйняття?
Звідки ця вселенська скорбота у мешканців мистецького акваріуму? Вони живуть собі у своєму замкненому світі, нічим особливо не загрожені. Повільно плавають, спілкуються між собою, беззвучно розтуляючи рота, і дивляться на нас крізь скло. Їм за нас сумно. А ми любуємось їхніми розцяцькованими барвистими тушками, стукаємо по склу, бажаючи привернути до себе увагу. І, звичайно, сиплемо і сиплемо їм корму. І періодично купуємо продукти їхньої життєдіяльності – книжки.
